Зеленський стає схожим на Кравчука, Кучму, Ющенка й Порошенка

Менш ніж через півтора року після приходу до влади Президент України Володимир Зеленський уже не може так легко досягати заявлених політичних цілей. Це пов’язано із слабким контролем над власною партією «Слуга народу» і неадекватним кадровим добором, а в більш широкому сенсі – з відсутністю комплексного бачення реформ. Після зміни уряду в березні 2020 року Зеленський відмовився від обіцяної виборцям повної заміни політичної еліти безкомпромісними новими обличчями. Проте, він не знайшов дієвого механізму відбору придатних кандидатів на ключові посади, що негативно позначається на реалізації реформ. Фактична втрата більшості, що дозволяє «Слузі народу» самостійно ухвалювати закони, змушує постійно шукати компроміси з іншими фракціями і групами впливу в парламенті, що також знижує ефективність дій уряду. Ба більше, з’являється дедалі більше сигналів про терпимість до корупції і повернення до ручного контролю над правоохоронними органами, а це підсилює відчуття, що за стилем і практикою управління «несистемний» Зеленський нагадує своїх «системних» попередників. Незважаючи на те, що він залишається популярним політиком, його підтримка продовжує знижуватися, а шанси на те, що його президентство приведе до прориву в процесі модернізації України, стають ілюзорними.

Про це йдеться в аналітичній публікації Славоміра Матушака, фахівця з питань України, Білорусі та Молдови на сторінках видання Центру східних досліджень імені Марка Капіа в Польщі, – інформує 1NEWS з посиланням на Foreign Ukraine.

Офіс президента – центр політичних ідей

Сформована політична система в Україні передбачає, що найважливішим центром влади в Україні є Офіс президента. До лютого 2020 року ним керував Андрій Богдан, якому вдалося створити ефективний механізм ухвалення рішень, де парламент – завдяки однопартійній більшості президентської партії «Слуга народу» – негайно ухвалював законопроекти, підготовлені Офісом. Це призвело до ухвалення багатьох важливих реформ, але внаслідок особистих конфліктів у владній команді, Андрій Єрмак замінив Богдана на його посаді. Хоча він зовсім інший тип особистості (менш конфліктний порівняно з попередником), проте виявився менш ефективним. Як і перший помічник Зеленського Сергій Шефір, Єрмак – не мав політичного досвіду. Обидва разом з президентом несуть відповідальність за ухвалення всіх ключових рішень в державі.

Єрмак почав проводити іншу політику, аніж Богдан. Він зупинив кадрову революцію, яка полягала у призначенні «нових обличь» на ключові посади. Він вирішив, що більш ефективним рішенням буде призначення на ці посади перевірених фахівців. Втім, головна проблема полягала в пошуку відповідних кандидатів. З одного боку, деякі реформатори перестали підтримувати Зеленського після відставки у березні 2020 року уряду Олексія Гончарука, який здебільшого складався з представників прозахідних експертних кіл. З іншого боку, команда Зеленського не довіряла людям, які посідали вищі посади в період президентства Порошенка. У цій ситуації через відсутність власного кадрового резерву, вони стали використовувати фахівців домайданної епохи. Яскравим прикладом стало призначення в серпні 2020 року Олега Татарова на посаду заступника Офісу президента, який курує силові міністерства. Це викликало скандал через те, що Татаров вважається протеже Андрія Портнова, сумнозвісного заступника глави адміністрації президента за часів Віктора Януковича, і несе відповідальність за переслідування активістів Майдану. З цих причин Татаров був звільнений з Міністерства внутрішніх справ у 2014 році, де пропрацював 15 років. Невідомо, що було за лаштунками його призначення, але це показує, що Зеленський і Єрмак не соромляться призначати опальних постатей на владні посади.

Уряд – виконавець волі президента

Склад уряду Дениса Шмигаля, хоча де-факто підтвердив провал експерименту з передачі важливих посад аполітичним фахівцям, з яких складався колишній кабінет прем’єр-міністра Гончарука, не надав Кабінету міністрів повноважень як важливому органу не лише реалізації, але й створення галузевої політики. Шмигаль, як і його попередник Гончарук, виконує суто технічну функцію, намагаючись виконувати вказівки Офісу президента. Про його слабкі позиції свідчить той факт, що після 10 місяців перебування при владі, він залишається невідомим для 25% респондентів соцопитування. А з 166 законопроектів, внесених до парламенту урядом, тільки 12 (7%) були ухвалені. Єдина людина, що має самостійну політичну позицію в кабінеті Шмигаля – це міністр внутрішніх справ Арсен Аваков.

Слабкі місця кадрової політики команди Зеленського добре ілюструє кадрова карусель на декількох ключових державних посадах, таких як міністр фінансів і міністр охорони здоров’я (обидва змінилися з березня 2020 року). Інший приклад – призначення Сергія Шкарлета міністром науки і освіти. У червні 2020 року він був призначений урядом виконуючим обов’язки керівника цього міністерства терміном на три місяці, але Комітет Верховної ради з науки, освіти та інновацій не схвалив його кандидатуру, і парламент не голосував з цього приводу. Шкарлет звинувачується науковим співтовариством в плагіаті декількох наукових публікацій.

Проблема кадрового голоду не обмежується лише міністерськими портфелями. Вона має більш широке охоплення і є однією з найслабкіших ознак влади Зеленського. Прикладом може слугувати Державна митна служба, яка вважається однією з найкорумпованіших інститутів в Україні. У липні 2019 року Зеленський призначив головою митниці відомого реформатора Максима Нефьодова, тогочасного заступника міністра економічного розвитку, який був основним ініціатором впровадження системи державних закупівель ProZorro – електронного майданчика для прозорих державних тендерів. Нефьодов ініціював процес реформування митниці, зокрема перевірку її співробітників, що викликало хвилю атак в ЗМІ, а згодом його звільнення під приводом недостатніх доходів бюджету від митної служби. З того часу, керівник митниці змінювався чотири рази, і її реформа була припинена. Приклад Нефьодова – чудова ілюстрація відмови від незалежних експертів зі своїм баченням на владних посадах. Це також пояснює дефіцит кадрів в державних установах. Амбітні люди з бізнесу не хочуть займатися роботою в уряді, де вони будуть зведені до посади виконавців доручень з Офісу президента, і при цьому критерії оцінки їх роботи будуть непрозорими. Тому вони можуть бути звільнені через кілька місяців під виглядом відсутності результатів.

Верховна Рада – розлючена «машина для голосування»

Фракція «Слуга народу», до складу якої входять 246 народних депутатів, формально все ще має більшість, достатню для самостійного ухвалення законів. Проте, після відставки Богдана, Єрмак не зміг зібрати голоси депутатів правлячої фракції, необхідні для максимально ефективного голосування за законопроекти. У підсумку, під час весняної сесії (лютий-липень 2020 року) “Слуга народу” дедалі частіше була змушена шукати підтримки в інших політичних таборах: найчастіше у групах «Довіра» та «За майбутнє», підконтрольних олігархам Андрію Веревському та Ігорю Коломойському. У випадку з двома найважливішими законами (про ринок землі і про банки) необхідно було особисто залучити Зеленського, який в Раді закликав підтримати законопроекти. Під час осінньої сесії (серпень-грудень 2020 року) ці проблеми ще більше загострилися – лише у чотирьох голосуваннях із 583, фракція «Слуга народу» забезпечила 226 голосів, що доводить про фактичну відсутність більшості у парламенті. Таким чином, Офіс президента змушений вдаватися до незаконних інструментів мобілізації депутатів, щоб підвищити керованість фракції, тобто до «батога» – ініціювати розслідування проти окремих депутатів, і до «пряника» – вручення неформальних фінансових премій в обмін на голосування.

Щоб отримати більшість, Зеленський, як і його попередник, вибудовує ситуативні коаліції з іншими партіями і різними групами впливу всередині свого табору. Необхідність йти на такі компроміси зі «старими» групами не тільки знижує шанси на проведення рішучих реформ, але також збільшує вплив парламенту і знижує важливість апарату президента як центру ухвалення рішень. В останні місяці, роль Верховної Ради значно зросла, і президент не може собі дозволити демонстративно ігнорувати позицію депутатів, як це було рік тому. Це також означає поступове зміцнення позицій спікера Дмитра Разумкова, який, як єдиний політик з правлячого табору, користується великою підтримкою суспільства. У грудні 2020 року, за даними соціологічних опитувань, рівень довіри до Разумкова вперше перевищив президентський показник, при цьому у Разумкова було значно менше негативних оцінок порівняно із Зеленським. У більшості питань спікер парламенту залишився лояльним президенту, але в останні тижні він стає все більш незалежним. Особливо це проявилося під час кризи, пов’язаної із рішенням Конституційного суду про декларування доходів, коли Разумков запропонував альтернативу президентському законопроекту. Дедалі частіше стає популярною думка про те, що частина фракції «Слуга народу» орієнтується на Разумкова, і чисельність цієї групи оцінюється до 50 депутатів. Хоча Разумков намагається вибудувати свою політичну позицію, схоже, що поки рано очікувати відкритого конфлікту і розколу всередині фракції.

Підвищення ролі олігархів

Послаблення контролю Офісу президента над фракцією «Слуга народу» посилило  вплив олігархічних груп усередині цього угруповання. Крім «групи Разумкова», є також група, орієнтована на Ігоря Коломойського (близько 20-40 депутатів у «Слузі народу» і близько 10 депутатів від групи «За майбутнє»). У цьому контексті згадується і група Іллі Павлюка, що складається максимум з 40 депутатів, представники якої голосують в інтересах Рената Ахметова. Цей олігарх також контролює кілька депутатів, обраних від одномандатних округів, і декількох депутатів від інших партій, зокрема «Батьківщини». Хоча важко визначити найсильнішого олігарха в парламенті, можна спостерігати як вони блокують рішення, які їм не вигідні і форсувати рішення, сприятливі для них. Така боротьба груп за вплив додатково паралізує ефективність парламенту.

Прикладом виснажливої конкуренції Ахметова і Коломойського є боротьба за посаду міністра енергетики. З квітня по листопад 2020 року виконуючою обов’язки глави цього міністерства була Ольга Буславець, яку вважали родичкою Ахметова. Однак олігарх не зміг набрати достатньо голосів, щоб висунути її на посаду міністра. У грудні 2020 року Буславець звільнили, і колишній виконавчий директор «Нафтогазу України» Юрій Вітренко (кандидат від Коломойського) не може набрати голосів у парламенті, щоб посісти вакантну посаду в Кабміні. Зеленський особисто став підтримувати Вітренко, а це є ще одним доказом ослаблення впливу президента на партію «Слуга народу».

Правоохоронні органи – повернення до ручного управління

Одним з найважливіших передвиборчих гасел Зеленського і «Слуги народу» була ефективна боротьба з корупцією. Перші місяці правління дали надію на прорив в цьому питанні. Була ініційована реформа Генеральної прокуратури, зокрема перевірка персоналу, було забезпечено ефективне функціонування Вищого антикорупційного суду, а також збільшено оперативний потенціал Національного антикорупційного бюро (НАБУ). Водночас, у багатьох важливих сферах, пов’язаних із судовою системою та правоохоронними органами, не було зроблено реальних спроб щось змінити, зберігши стару корумповану систему. Зокрема, це стосується Служби безпеки України (СБУ), повноваження якої повинні були обмежитися завданнями контррозвідки. Служба фінансових розслідувань, підпорядкована Міністерству фінансів, яка повинна взяти на себе повноваження СБУ і Міністерства внутрішніх справ з розслідування економічних злочинів, досі не створена. Також не було спроби очистити судову систему.

Експеримент з реформою прокуратури тривав лише кілька місяців. У березні 2020 року Руслана Рябошапку звільнили з посади генпрокурора і замінили на Ірину Венедіктову – людину, яка не зацікавлена у реформах і готову до «співпраці» з Офісом президента. Одним з перших її рішень було відновлення на посадах частини прокурорів, звільнених в рамках реформ, ініційованих Рябошапкою. Незабаром відновилася практика попередників Зеленського щодо саботажу розслідувань (зокрема НАБУ) проти відомих представників політичної та ділової еліти. До найбільш відомих справ можна зарахувати «Формулу Роттердам+», яка призвела до збитків держскарбниці на суму 1,4 млрд доларів. Не менш помітними є справи проти колишнього керівництва націоналізованого ПриватБанку, який до 2016 року належав Ігорю Коломойському, або екстрадиція олігарха Олега Бахматюка, обвинуваченого у викачуванні 49 млн доларів стабілізаційного кредиту, наданого Національним банком України для VAB Банк. Блокування цих справ пов’язано також тим, що з серпня 2020 року не призначено керівника Спеціальної антикорупційної прокуратури (САП), в завдання якої входить підготовка обвинувальних висновків на основі зібраних доказів НАБУ. Конкурс на призначення глави САП поки відкладається і, ймовірно, відбудеться тільки в середині 2021 року.

Сигнали толерантності до корупції

Хоча інформації про особисті вигоди Зеленського від корупції немає, він з великим розумінням ставиться до скандалів, до яких причетні його соратники. Першим сигналом стала публікація наприкінці березня 2020 року аудіозапису, на якому брат Андрія Єрмака продавав посади в Міністерстві інфраструктури та Державній митній службі. Зеленський применшив значення цього питання, Єрмак не постраждав, і в липні 2020 року СБУ затримала людину, яка, ймовірно, робила ці аудіозаписи.

Ще більш резонансним є приклад заступника голови Офісу президента Олега Татарова, оскільки він фігурує у справі колишнього народного депутата Максима Микитася, підозрюваного у розкраданні бюджетних грошей при будівництві квартир для співробітників Нацгвардії. У 2017 році Татаров був адвокатом Микитася і повинен був дати хабар співробітникові МВС в обмін на фіктивний експертний висновок. Коли Венедиктовій вдалося заблокувати передачу Татарову акту підозри в скоєнні злочину, вона зобов’язала НАБУ передати справу в СБУ, а Генпрокуратура відкликала заяву, завдяки чому він залишився на волі. Також було задіяно Міністерство внутрішніх справ. Поліція вручила Микитасю акт про підозру у вчиненні іншого злочину (постанова про викрадення), і суд виніс рішення про його затримання, що можна розцінювати як спробу МВС дискредитувати незручного свідка і спробу допомогти Татарову.

Як і у випадку з братом Єрмака, Зеленський також применшив значення звинувачень у справі Татарова, заявивши, що вони відносяться до того періоду, коли він не працював в Офісі президента. Татарова не звільнили, він просто перестав курирувати НАБУ. На даний момент складно сказати, чим закінчиться розгляд цієї справи, але якщо вона буде передана до СБУ, суду, швидше за все, не буде. Точно так само невідомо, як буде розвиватися справа про нові звинувачення проти Микитася, і це можна розглядати як чіткий сигнал правоохоронних органів про те, що не варто покладатися на захист НАБУ в обмін на визнання провини.

Перспективи

В соцопитуванні, опублікованому 16 грудня 2020 року Центром Разумкова, 42% респондентів назвали Володимира Зеленського «розчаруванням року», а майже 20% назвали його «політиком року». Настільки неоднозначний результат – красномовна оцінка політики президента і спричинених нею емоцій. Хоча він залишається найпопулярнішим політиком і якби були дострокові вибори – він, ймовірно, переміг би будь-якого конкурента в другому турі (хоча перевага була б набагато меншою, аніж в 2019 році), ерозія популярності Зеленського тільки посилиться. Ба більше, все вказує на те, що труднощі Зеленського в управлінні державою в найближчі місяці посиляться, а можливі спроби вийти з глухого кута, наприклад, шляхом оголошення дострокових парламентських виборів, будуть ставати все менш вигідними.

В соцопитуваннях «Слуга народу» як і раніше зазвичай посідає перше місце (хоча проросійська «Опозиційна платформа «За життя» також користується такою ж підтримкою), але тепер зможе отримати не більше 150 мандатів, що означало б необхідність формування формальної коаліції з «Європейською солідарністю» або ОПЗЖ. Подібні союзи мали місце на рівні регіональних рад після місцевих виборів в жовтні 2020 року, але на центральному рівні обидва варіанти буде важко сприйматись, як частиною виборців «Слуги народу», так і деякими депутатами. Більш вірогідний другий сценарій – призначення нового уряду. Однак, з огляду на проблеми з отриманням голосів в Раді, може виявитися нереальним знайти більшість для затвердження нового кабінету міністрів. Тому найбільш ймовірно, що нинішня неефективна система буде збережена. Реформи будуть проводитись, здебільшого під тиском Заходу, який активно лобіює проринкові і продемократичні зміни. Водночас, шанси на глибоку трансформацію в Україні, яка була головним суспільним очікуванням від Зеленського на посаді президента, більше не здаються реалістичними.