Україна

Названо найбільші ризики для безпеки України в сучасному світі

Якщо Україна зможе позбутись залежності від російського газу, енергетична і національна безпека будуть автоматично посилені

Україна знаходиться на перехресті великої шахівниці міжнародної політики і будучи в’язнем географії, їй доводилося пристосовуватися до політики великих держав. Перспективи України, її ідентичність, національна свідомість і суверенітет будуть залежати від того, як міжнародна і євразійська політика сформується в цьому регіоні. Навіть назва Україна, яка зі слов’янської мови приблизно перекладається як «окраїна», «периферія» або «прикордонний регіон», свідчить про її історичну спадщину як геополітичної осі. Фактично, нинішнє геополітичне перетягування каната носить не тільки міжнародний характер, а й загрожує внутрішніми конфліктами, які відбуваються через історичні складнощі.

Про це йдеться в аналітичній публікації Руслани Кочмар, студентки факультету міжнародних відносин Європейської бізнес-школи та Суддхи Чакравартті, керівника відділу досліджень і викладача Європейської бізнес-школи на сторінках видання Modern Diplomacy, повідомляє 1NEWS з посиланням на Foreign Ukraine.

Парадокс суверенітету України

Виклики безпеки, пов’язані з втручанням Росії у Крим у 2014 році, кристалізувалися в боротьбі України за суверенітет. Україна стала незалежною державою після 1991 року, внаслідок розпаду Радянського Союзу. У Будапештському меморандумі, підписаному на конференції ОБСЄ в 1994 році, коли Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, постійні члени Організації Об’єднаних Націй також підтвердили безпеку України щодо її територіальної цілісності та непорушності існуючих кордонів. У 1995 році Росія і Україна погодилися розділити Чорноморський флот СРСР, а в 1997 році Росія і Україна підписали Договір про дружбу, також відомий як «Великий договір». Хоча суверенітет і незалежність України міцно вкоренилися в міжнародних рамках, багатовекторна стратегія практично руйнується. Незалежність України розглядається як «найбільша геополітична втрата для Росії в період після холодної війни». Завдяки суверенітету України, Росія втратила не тільки свій вплив на країни Балтії і Польщі, але також втратила здатність очолити неслов’янське населення півдня і сходу колишнього Радянського Союзу, яке Росія отримала від османів при Катерині Великій. Нейтральна Україна прийнятна для Росії, і Україна завжди розглядалася Росією як буферний регіон до тих пір, поки промосковські режими не правили з Києва. Ця перспектива також передає зв’язок з важливою концепцією «центр і периферія» у зовнішній політиці Росії, яка набула поширення в рамках ревізіоністського уявлення Володимира Путіна про Новоросію.

Страх перед втручанням Росії у внутрішні справи України у 2013 році призвів до масових протестів на Євромайдані в Києві, які швидко охопили країну, в основному її західні частини. Протести призвели до падіння проросійського уряду Віктора Януковича та його вигнання. Побоюючись найгіршого геостратегічного результату, Росії не залишалося іншого вибору, крім як анексувати Крим, щоб «захистити» російськомовне населення і зміцнити військово-морський порт в Севастополі. Однак за допомогою військової анексії Криму, Росія прагнула повернути свій колишній вплив і відродити імідж наддержави. Анексія Криму стала свідченням стратегічного значення Росії в Чорноморському регіоні та історичної необхідності для доступу до морських портів з водою. Анексія також посилила нетерпимість Росії до втрати свого впливу в сусідніх країнах, що було засвідчено в останні десятиліття під час чеченських воєн (1994-1996 і 1999-2009 роки) і російсько-грузинської війни (2008 рік).

Незважаючи на міжнародні угоди, в яких визнавався територіальний суверенітет України, військова та економічна безпека України почала погіршуватися, коли Росія змусила Україну відмовитися від Угоди про асоціацію з ЄС в 2013 році. Росія встановила торгівельні бар’єри проти України, зокрема, запропонувавши кредит в якості «підкупу». До анексії Криму, Росія забезпечувала більшу частину потреб України в природному газі, після чого імпорт зменшився і зупинився в 2016 році. Проте, Росія сильно залежить від української ГТС для транспортування природного газу в Центральну і Східну Європу.

Втім, енергетичний сектор України змінюється, і боротьба за енергетичну незалежність тільки починається. Суперечки з Росією з приводу транзитних угод виявилися в центрі уваги. Російський «Газпром» прискорив будівництво нових обхідних газопроводів, таких як «Турецький потік». Інший великомасштабний транзитний маршрут російського газу через Україну в Європу є частиною проекту Газпрому вартістю 11 мільярдів доларів під назвою «Північний потік-2», який з’єднує Росію з одним із значних споживачів газу в Європі – Німеччиною. І хоча життєздатність проекту сумнівна, він несе серйозну загрозу енергетичній автономії України і ЄС. Лідери Європейського Союзу зараз вивчають нову політику «чистої енергії», одночасно розмірковуючи про порушення, викликані анексією Криму. Це також відображає стратегію як ЄС, так і України щодо зменшення своєї залежності від російського газу для досягнення енергетичної незалежності.

Теорія Хартленда і стратегічна вага західних і російських маневрів

Теорія Хартленда Гелфорда Маккіндера, схоже, як і раніше актуальна і в наші дні, про що свідчить зростаюча геополітична нестабільність у Східній Європі. В цій теорії стверджується, що контроль над Євразією і Африкою може бути досягнутий тільки через контроль над країнами, що межують з колишнім Радянським Союзом.  У ХХ столітті Маккіндер вважав «поворотну» або контролюючу Східну Європу місцем геостратегічного доступу до Хартленду. Ця геостратегічна мета отримала подальший розвиток в книзі Збігнєва Бжезинського «Велика шахівниця» (1997), реалізація якої на Заході призвела до проникнення і розповсюдження західного впливу на колишній радянський простір. Таким чином, осьова зона по суті забезпечує додатковий доступ і визначає Україну як головний геополітичний інтерес. Однак завдяки таким войовничим стратегіям неоконсерваторів, поспішне і неконтрольоване поширення західного впливу призвело до того, що Росія стала середовищем для відродження домінуючої євразійської і глобальної наддержави.

Конфлікт в Україні дійсно підірвав всю євроатлантичну безпеку. Ключ до нормалізації відносин між НАТО, Росією та Україною полягає у визнанні Росією незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України. Минуло близько 7 років з моменту анексії Криму і постійної підтримки проросійських повстань і дестабілізації ситуації в Донбасі на сході України. Цей сценарій не тільки дестабілізує військову і національну безпеку України, а й призвів до призупинення співпраці з Росією, що підірвало її економічну безпеку. Очевидно, що Росія шукає свою тактику безпеки через розмежування сфер впливу пострадянських держав. Але така агресивна позиція ставить під загрозу і європейську безпеку. Отже, в інтересах ЄС та НАТО варто серйозно подумати про недоторканність суверенітету України, який є ключем до стримування Росії і її сфери впливу.

Зараз Україна виступає в ролі «геополітичного стрижня» політики великих держав, налаштовуючи Росію проти Заходу, що відроджує побоювання з приводу нової холодної війни. Погляди США і Європи зосереджені навколо міцної України, яка є «важливою частиною побудови цілісної, вільної і мирної Європи». У той час як швидке розширення НАТО і ЄС після 1990 року було скероване на зміцнення і безпеку Європи, їх кордони зараз максимально наблизились до Росії. Це пов’язано з тим, що розширення НАТО і ЄС на Східну Європу і країни Балтії значно зменшило стратегічну глибину Росії, яку вона колись мала при Радянському Союзі. Поточні спроби консолідувати Україну змінили баланс сил з розширенням західного впливу на раніше контрольовані Росією регіони. Росія прагне повернути собі вплив на ці пострадянські регіони.

Незалежна і суверенна Україна, як ключ до євроатлантичної безпеки

Загрози військової безпеки в Україні безпосередньо чи опосередковано впливають на структуру безпеки Європи. Розмовляючи про «західно-українську вісь», ми можемо відзначити експансіоністську стратегію НАТО і ЄС щодо України. Спочатку розширення НАТО на Схід залишалося замороженим. Однак після вторгнення Росії в Грузію у 2008 році, євроатлантичне співтовариство сприйняло це як знак бажання Кремля відновити вплив у Східній Європі і на пострадянському просторі.

Росія ефективно використовувала енергетичну залежність Європи для створення своїх «енергетичних угруповань» всередині ЄС з метою посилення впливу. Таким чином, Росії вдалося підірвати безпеку не тільки в Україні, але і у всьому євроатлантичному регіоні. Своєю інтервенцією в Закавказзі, Москва продемонструвала Заходу, що вони повинні задуматися над своєю експансіоністською стратегією.

Умови територіальної безпеки України життєво важливі з наступних причин:

  • Прискорена «сфера впливу» великих держав і геополітичне становище України, яке привертає інтерес великих держав. Це провокує зовнішні впливи в регіоні і вимагає превентивного застосування сили для захисту кордонів.
  • Подальша ескалація «заморожених» зіткнень в Чорноморсько-Каспійському регіоні – ще одна загроза, яка кидає виклик внутрішній нестабільності в сусідніх країнах. Це підкреслює відсутність перспектив і єдиного бачення процесів відновлення регіону.
  • Зростаюча мілітаризація і іноземна військова присутність в регіоні, доповнена подальшим ризиком розгортання нових систем озброєння.

Зараз важко уявити собі, що Україна могла б гарантувати власну безпеку в сучасному світі самостійно з її дестабілізованою економікою і енергетичноїю залежністю. Україна повинна політично маневрувати під час формування нового загальноєвропейського балансу сил і використовувати засоби стримування щодо поточних проблем безпеки. Будапештський меморандум 1994 року та інші інструменти міжнародної безпеки щодо України повинні бути посилені. Україна має право отримати такі гарантії, оскільки вона є однією з небагатьох держав, які добровільно відмовилися від ядерного потенціалу.

Деякі поточні операції за участю альянсу НАТО з Україною включають дії з підтримки миру, реформу сектора оборони і безпеки, військову співпрацю і оборонні технології. З 2014 року Україна є найбільшим реципієнтом Програми НАТО «Наука заради миру і безпеки» (SPS). Наприклад, за попередні 5 років було проведено 69 заходів за участю українських дослідників і фахівців. Зараз Україна залишається провідним партнером НАТО, особливо на стратегічному рівні. Апогеєм стратегічної співпраці з НАТО стала Декларація Брюссельського саміту від 11 липня 2018 року. Під час саміту були офіційно визнані цілі України в альянсі, серед яких – вступ в НАТО. З тих пір Україна ефективно інтегрує норми НАТО в Збройні сили, наприклад, шляхом реорганізації військових частин Генерального штабу.

Безпека на Чорному морі

Загострення боротьби і конкуренції за природні ресурси є проблемою безпеки як на регіональному, так і на глобальному рівнях. Конкуренція за природні ресурси є прикладом геополітичної напруженості у всьому світі. Після анексії Криму в Чорноморському регіоні спостерігається зміна балансу сил. Чорноморський регіон є стратегічним, але чутливим, оскільки він розташований в центрі регіональної напруженості, природних ресурсів та геополітичної конкуренції між Росією і Україною. Геополітична трансформація стосується не тільки територіальної цілісності, а й безпеки на морі. Після холодної війни Росія зменшила вплив на Чорноморський регіон. Згодом пріоритет геополітичних інтересів в Чорноморському регіоні був відновлений через розгалуження транспортної мережі та запасів енергії.

Україна аналогічним чином адаптувала реформи своїх збройних сил до процедур, сумісних з НАТО з точки зору українського військово-морського флоту. До 2014 року Україна не вважала Чорноморський регіон ключовою загрозою безпеки. Українському флоту не вистачало фінансування порівняно з армією і особовим складом. У той час як акцент на сухопутних операціях на сході України був подвоєний, кількість військово-морського персоналу скоротилася вдвічі, адже другорядні бойові кораблі і небойові кораблі були виведені з військової служби

Безпека і права людей на окупованих територіях

Конфлікт в Україні забрав життя близько 13 000 осіб і привів до «зникнень» заручників. Згідно з офіційними повідомленнями, на території, контрольованій російськими силами, існують небезпечні для життя умови в місцях їх утримання під вартою.

В регіонах, де домінує російський вплив, сексуальне насильство застосовувалося в «неофіційних» місцях утримання під вартою. Свобода вираження поглядів піддається утискам, включаючи заблоковані засоби масової інформації і застосування насильства щодо окремих журналістів. В таких умовах виникає імпульс відкладати та ігнорувати питання безпеки людини і зосередитися тільки на військових питаннях і територіальній цілісності. У будь-якому випадку, неправильно розглядати безпеку людини як свого роду стабілізатор, який обмежує безпеку держави. У демократичних державах, безпека людини і держави є взаємопов’язаними аспектами зміцнення національної стійкості.

Що стосується зовнішньої політики і політики безпеки, поліпшення зв’язку між різними компонентами апарату безпеки з громадянами має фундаментальне значення. Нова Стратегія національної безпеки України (2015) є оновленою угодою між громадянами і державою, яка базується на демократичних цінностях. В цьому аспекті основна функція в забезпеченні безпеки відводиться військовим і правоохоронним органам, за участі громадянського суспільства та неурядових організацій.

Висновки

Нинішня нестабільність в Україні є наслідком глибоко укорінених ідеологічних, інформаційних, геополітичних і внутрішніх розломів. Ревізіоністська Росія підштовхує Україну і ЄС до зміцнення своєї військової і економічної безпеки. Суверенна і стабільна Україна, яка твердо віддана демократичним цінностям, є ключем до успішної системи євроатлантичної безпеки. Розвиток ситуації на Донбасі засвідчив, що Україна не була готова попереджати і реагувати на зростаючий вплив Росії. Таким чином, важливо розробити надійні довгострокові стратегії безпеки, щоб втручання в суверенні справи України не повторювалось. Це вимагає перегляду середньострокових і довгострокових політичних стратегій за рахунок посилення енергетичної та економічної безпеки держави.

У нових геополітичних умовах зовнішня політика пострадянської Росії довгий час характеризувалася як реактивна, а не проактивна. Історично склалося так, що Росія завжди відчувала себе спійманою в пастку, внаслідок географії та геополітичних реалій, які істотно вплинули на її зовнішню політику, щоб зберегти свою «сферу впливу». Хоча російські доходи від енергоресурсів високі, Кремль є залежним від експорту вуглеводнів. Частковий перехід на поновлювані джерела енергії – відмінний шанс для України стати менш енергозалежною і поліпшити економіку. Цей перехід і диверсифікація не тільки допоможуть Україні зміцнити свій енергетичний суверенітет, але також принесуть міцний мир, самозабезпеченість і національну безпеку. Якщо Україна зможе протистояти своїй залежності від російських вуглеводнів, енергетична і національна безпека будуть автоматично посилені. Глибока економічна ізоляція Росії, яка тільки посилилася з початку анексії Криму і її втручання на Донбасі, може бути в подальшому використана для дестабілізації позиції Кремля.

Кремль використовував будь-яку можливість, щоб змусити Тристоронню контактну групу паралізувати свої зобов’язання для дестабілізації України. Україна і Росія, схоже, по-різному інтерпретують виконання Мінських угод. Ключове питання зараз полягає в тому, чи можна переконати Росію прийняти модернізований варіант Мінських угод. Поки вони дали дуже обмежені результати для реінтеграції східних регіонів, які перебувають під російською окупацією. Україна обговорила другу частину Стратегії економічного розвитку Донецької та Луганської областей. Кабінет міністрів України ратифікував цю стратегію 23 грудня 2020 року, а до літа 2021 року планує підготувати дорожню карту і пакет законопроектів для реалізації економічних ініціатив в окупованому східному регіоні.

Back to top button