Україна

Яка країна може стати наступною жертвою Путіна?

Потенційними мішенями для нової атаки російського вождя залишаються Україна, Грузія, Молдова, Казахстан, Латвія, Литва і Естонія

Досвідчений агент КДБ, Володимир Путін знає, як приховувати свої емоції, але у 2013 році, після того як колишній президент США Барак Обама описав його як «дитину, яка нудьгує на останній парті в класі», російський президент натякнув, що він обурений. І це правильно: учні, які сиділи в школі на останній парті, нечасто бувають амбітними. Путін, з першого дня правління, мав великі амбітні плани щодо свого місця в історії та Росії.

Про це йдеться в авторській колонці Леона Арона, наукового співробітника і директора з вивчення Росії в Американському інституті підприємництва на сторінках американського видання Politico, повідомляє 1NEWS з посиланням на Foreign Ukraine.

Путін завжди був радше патріотом Радянського Союзу, аніж Росії і тому одним з його головних пріоритетів, коли він став президентом у 2000 році, було відновлення державної власності або контролю над ключовими політичними і економічними активами, втраченими після розпаду СРСР: основними галузями промисловості, судами, засобами масової інформації, національними політиками. Згодом, під час свого третього і четвертого президентства, він повернув свої амбіції в сторону геополітики: вторгнення в Україну і Крим, альянс з Сирією і різні напади на західні демократії, які в КДБ називали «активними заходами», трансформованими в кібератаки.

Зараз, в 7-му річницю аншлюсу Криму, багато з тих векторів, які привели до вторгнення в Україну, знову є актуальними. Передбачення їх траєкторії і формування плану відповіді та реакції на них має бути одним з основних завдань адміністрації Байдена. У Путіна є як мінімум дві причини думати про такого роду великі та сміливі операції сьогодні. Перша з них є незмінною та стратегічною: його особиста слава та величність Росії, які тісно переплелись в його свідомості. Інша причина є тактичною: він прагне довічного президентства – шестирічний термін у 2024 році, в 72 роки і, можливо, ще один у 2030 році – в країні, де економіка і доходи стагнують понад 10 років. Пандемія Covid-19 також залишила глибокі шрами. Ба більше, арешт продемократичного лідера Олексія Навального спровокував хвилю акцій протесту в понад 100 містах Росії – вперше після антипутінських демонстрацій взимку 2011-2012 років.

Ті ж фактори – глибоко вкорінені переконання і уявлення, похмурі економічні перспективи і необхідність виживання його режиму мали місце в 2012 і 2013 роках. У доленосній дилемі свого політичного життя Путін використовував «повернення» Криму в якості альтернативи економічному прогресу та зростанню доходів, тобто як наріжний камінь популярності і легітимності його режиму. Це був сміливий і блискучий політичний маневр. Лев Гудков, директор єдиної в Росії незалежної соціологічної служби «Левада-центр», вважає нову претензію Путіна на легітимність «патріотичною мобілізацією». Інший провідний російський політсоціолог Ігор Клямкін вважає це «мілітаризованим патріотизмом в мирний час».

І це спрацювало. Щомісячний рейтинг схвалення Путіна різко збільшився з 65% в 2012 і 2013 роках до 81% в 2014-2018 роках. Російські експерти назвали це «кримським консенсусом» – «емоційним підйомом», підсумком якого стала «згода росіян нести фінансові збитки в обмін на імперську велич Росії».

Люди схильні повторювати те, що одного разу спрацювало. Політологи називають це «залежністю від курсу». Опинившись зараз в набагато жорсткішій політичній та економічній ситуації, аніж в 2012-2013 роках, і за умов поступового зникнення «кримського консенсусу», Путін може досягти того, що йому добре вдавалось в минулому: переможного бліц-кригу.

Путін був призначений прем’єр-міністром Росії в серпні 1999 року, коли його майже ніхто не знав, але його рейтинг збільшився приблизно до 80% в перші місяці 2000 року після другої чеченської війни. Його найвищий рейтинг сягнув 88% у вересні 2008 року – після п’ятиденної війни проти Грузії. (У той час він був технічно прем’єр-міністром, призначивши Дмитра Медведєва президентом Росії, але всі знали, хто керує країною).

Якщо Путін забажає почати ще одну коротку переможну війну, нестачі в потенційних мішенях немає. Очевидними кандидатами є як мінімум п’ять сусідніх країн. Три з них – Грузія, Молдова і Україна є осередками «заморожених конфліктів», які можуть бути легко розморожені російськими військами або їх довіреними особами всередині цих країн або на їхніх кордонах. Інша жертва – це Білорусь, є складовою формальної «Союзної держави» з Росією. П’ята жертва – Казахстан, де етнічних росіян понад 3,5 мільйони, які компактно проживають в шести північних провінціях, що межують з Росією. Як тільки таліби захоплять Афганістан і почнуть розширювати свій вплив в державах Центральної Азії, аншлюс може бути зображений як «захист» етнічних росіян Казахстану.

Але ці п’ять потенційних воєн не зовсім відповідали б амбіціям Путіна щодо «великих ідей» або його добровільній місії щодо відновлення та помсти.

Цим критеріям буде відповідати швидкий і переможний удар по східному фланзі НАТО – Естонії, Латвії та Литві. Чи може бути більше задоволення для Путіна, аніж відновлення минулої слави, відплати за падіння улюбленої радянської батьківщини – подвиг, який не зміг би зробити навіть могутній СРСР? Перемога над НАТО, яке уособлює солідарність демократичного Заходу і його волю до захисту? Тобто це авантюра, яка виставить НАТО в ролі паперового тигра?

Всі ключові суспільні уявлення, які сформували «кримський консенсус» – просте і убоге визначення перемоги, допомога пригнобленим російськомовним співвітчизникам, захист Батьківщини і країн-мішеней в національній свідомості – будуть органічно поєднані без надмірних зусиль.

Хоча Путін хвалився, що за 2 дні добереться до Риги і Талліна, імперська Реконкіста малоймовірна. Жодних танків не потрібно було б скеровувати в Ригу чи Таллінн. Натомість, Росія могла б провести напружену «гібридну» операцію в кримському стилі за участю здебільшого сил спеціального призначення і елітних десантників, набраних із Західного військового округу Росії: трьох полків спецпризначенців і десантно-штурмової дивізії, дислокованих біля кордонів Естонії та Латвії. Найбільш ймовірними цілями транскордонного нападу є регіон Східна Віронія в Естонії, де проживають 74% етнічних росіян, місто Нарва (83% росіян), а також Латгальський регіон (36% росіян) і місто Даугавпілс (48% росіян). Після того, як один або обидва ці регіони «возз’єднають» з «історичною батьківщиною», це означатиме війну з Росією.

Генерал Джон Ніколсон, колишній командувач військами США і НАТО в Афганістані, підрахував, що НАТО буде потрібно приблизно 90 днів, щоб мобілізувати і створити в країнах Балтії звичайні сили, чисельність яких перевищує чисельність росіян. Навпаки, від вторгнення в Крим до «референдуму» і «приєднання» півострова до складу Російської Федерації пройшло лише три тижні – евфемізми Путіна для анексії.

І Брюссель, і Москва знають, що країни Балтії в короткостроковій перспективі неможливо захистити. Росія має «абсолютну перевагу» в наступальній військовій техніці – танках, винищувальній авіації і реактивній артилерії. Після Кримської операції, НАТО скерувало в країни Балтії три «бойові групи» чисельністю до батальйону, щоб мати можливість на практиці реалізувати статтю 5 Статуту НАТО: напад на одного члена альянсу – це напад на всіх.

Французький президент Еммануель Макрон публічно заявив про мертвий мозок НАТО і засумнівався в здатності США «активізувати солідарність» відповідно до статті 5 Статуту НАТО, «якщо щось трапиться на наших кордонах». Через декілька місяців доповідь на Мюнхенській конференції з безпеки назвали «Без Заходу?» і скаржились на втрату «загального розуміння того, що означає бути частиною Заходу». Вперше за 71 рік існування НАТО в документі була піднята тема розпуску альянсу. На питання, чи повинна їхня країна прийти на допомогу «нашому союзнику по НАТО», якщо Росія «розпочне з ним серйозний військовий конфлікт», більшість в половині опитаних країн відповіли «ні», включаючи Францію, Іспанію, Німеччину та Італію.

Звичайно, уявлення Путіна про Захід можуть бути неповними і нестійкими. У довгостроковій перспективі та щодо справді важливих питань, демократичні держави опираються на громадську думку, яка часто може швидко й радикально змінити зовнішню політику. Але сприйняття Путіна навряд чи зміниться. Після понад 20 років перебування на вершині влади, спогади про минулі перемоги, ймовірно, породили непохитну віру Путіна у свою геніальність і незмінну удачу – і стали доказом моральної бездоганності його вибору.

Крім того, у Путіна є величезна перевага порівняно з демократичними країнами Заходу: вони хочуть миру, насамперед. А Путіну – потрібна перемога. Великі ідеї ваблять, серйозні мрії зачаровують, попереду місце в історії. І більше, ніж будь-коли за 20 років, Володимир Путін, можливо, чекає тріумфу.

Останні новини

Back to top button