Як змінилась Україна за 30 років після розпаду СРСР

Польське видання Obserwator Międzynarodowy взяло інтерв’ю у Кшиштофа Нечипора, аналітика Центру східних досліджень імені Марка Карпіа та юриста й журналіста Віталія Мазуренка про ключові етапи розвитку України за останні 30 років.

Foreign Ukraine пропонує переклад цього інтерв’ю, – інформує 1News.

Назвіть найважливіші моменти, які формували і формують державність України?

Кшиштоф Нечипор: Звичайно, одразу можна було б вказати момент проголошення незалежності, Помаранчеву революцію 2004 року та Євромайдан на рубежі 2013 та 2014 років. Але якщо зануритися трохи глибше в останні три десятиліття суверенної України, то варто розглянути, які чинники зробили можливою її незалежність. За дев’ять місяців до референдуму 1 грудня 1991 року, коли близько 90% українців проголосували за створення своєї держави, був проведений черговий референдум, організований владою Радянського Союзу, на якому запитали: «Чи згідні ви, що союзна держава має функціонувати у складі СРСР на принципах суверенітету?». Проте, суверенітет не повністю відображає нашу концепцію незалежності чи навіть суверенітету, бо як суверен міг бути суверенним, якщо був сформульований у межах іншої держави – федеративної держави. Важливо, що близько 80% тих, хто брав участь у референдумі в березні 1991 року, проголосували за те, щоб Україна залишилася в складі СРСР. Отже, що змінилося за наступні дев’ять місяців, коли українці вирішили проголосити незалежність? У модному сьогодні геополітичному дискурсі кажуть про т.зв. вікно можливостей, і саме таке вікно відкрилося наприкінці 1991 року, коли Україна змогла вийти з в’язниці націй, якою був Радянський Союз. Зрештою, через тиждень після референдуму про незалежність у Віскулі відбулася зустріч, яка фактично завершила історію радянської держави. Наголошується, що така висока підтримка незалежності України на референдумі 1 грудня 1991 року стала результатом союзу трьох сил – утвореного двома роками раніше опозиційного Народного руху на чолі з В’ячеславом Чорноволом (можна сказати – еквівалент польської «Солідарності», комуністичної номенклатури і — напевно цікаво прозвучить — шахтарів з Донбасу. На хвилі соціальних протестів, що пройшли на Донбасі, влада Києва відчула свою політичну легітимність, щоб Леонід Кравчук міг підписати Біловезьку угоду.

Другою важливою датою для консолідації незалежної України став листопад 2000 року, коли було знайдено тіло вбитого незалежного журналіста-розслідувача Георгія Гонгадзе. На мою думку, це стало одним із факторів, чому через чотири роки спалахнула Помаранчева революція. Вбивство українського журналіста грузинського походження викликало потужні соціальні протести. У Росії, коли у 2006 році було вбито журналістку Анну Політковську, яка, як і Гонгадзе в Україні, виявляла й описувала випадки корупції серед вищої влади, — цей факт не викликав такого великого соціального хвилювання, як трагічна смерть Гонгадзе в Україна.

Третя важлива дата – 26 травня 2014 року, коли ЗСУ та добровольчі батальйони розпочали боротьбу за аеропорт у Донецьку. Фактично це було перше зіткнення між українською стороною та підтримуваними Росією бойовиками, яке водночас зламало певний ментальний бар’єр, коли українці почали стріляти в росіян, обороняючись від нападу. Культ, важливий чинник сучасної української ідентичності, також розвивається навколо захисників аеропорту – відомих як Кіборги.

Віталій Мазуренко: Відповідаючи на це питання – як юрист – я спробую посилатися на найважливіші нормативні акти, які вплинули на відмову від радянського минулого та побудову власної української ідентичності. Після акту проголошення незалежності від 24 серпня 1991 року, необхідно вказати на акт того ж року – один із перших в історії незалежної України – акт про власність. У Радянській Україні поняття приватної власності практично не існувало. Зазначений акт був поверненням до загальноєвропейської традиції прав людини як основи суспільства – права на життя та права власності. Позбавлений прав громадянин не має дієвих інструментів протистояти владі, щоб відстояти власне право на життя. Це добре розуміла більшовицька окупаційна влада, вчиняючи геноцид у формі Великого голоду. Наступним етапом стало ухвалення 28 червня 1996 року Конституції України – це була остання конституція пострадянських держав. Незважаючи на тодішнє президентство Леоніда Кучми, Конституція була компромісом між комуністично-олігархічною більшістю та опозиційними демократичними силами (народною демократією) у Верховній Раді, і більше не була пасивною копією нормативних актів, ухвалених у Росії чи СРСР.

Наступний важливий момент – рішення Верховного суду про повторення другого туру президентських виборів під час Помаранчевої революції. У голосуванні 26 грудня 2004 року виграв Віктор Ющенко, перемігши Віктора Януковича. Рішення Верховного Суду можна оцінити як символічний розрив з минулим, оскільки до того часу весь механізм державного апарату – як це було в радянській державі – завжди діяв в одному напрямку, і говорити про реальний поділ влади не доводилось. Тому можна сказати, що судді Верховного Суду, ухваливши рішення про переголосування, у певному сенсі продемонстрували соціальну непокору.

Далі варто відзначити ухвалення у листопаді 2006 року акту про визнання Голодомору (Великого голоду 1932-1933 років) геноцидом української нації, вчиненим більшовицькою владою. Тоді, після Революції гідності, дуже важливим кроком стало ухвалення пакету законів про декомунізацію. Зрештою, у 2019 році було ухвалено закон про українську мову як державну. Усі зазначені моменти були проривними – вони свідчили про дозрівання українського суспільства, а також становили нормативну гарантію того, що повернутися до «старого» не вдасться.

Дивлячись на історію України крізь призму нормативних актів, варто додати, що нещодавно – у вересні 2021 року – Верховна Рада ухвалила Закон про запобігання загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значний політичний чи економічний вплив на суспільне життя, відомий як Закон про деолігархізацію. Як відомо, протягом останніх десятиліть олігархічна система фактично була своєрідним неформальним доповненням до офіційної української політичної системи. Мене цікавить, які політичні умови дозволили утворитися олігархії в незалежній Україні?

Вітій Мазуренко: На початку варто зазначити, що в Радянському Союзі не було олігархів – тоді існувала номенклатура, до якої дана людина потрапляла через партійну систему, що дозволяло їй мати доступ до матеріальних благ, недоступних для пересічних громадян СРСР. Олігархія почала формуватися на початку 1990-х років переважно в Росії та Україні, а також в інших колишніх республіках (крім країн Балтії). Олігархія почала розвиватися в Росії та Україні, маючи при цьому не лише спільні точки, але й масу відмінностей. Звернемося до історії, щоб пояснити певну суть речей.

У Московському князівстві, яке було створено в ХІІІ столітті, існувала т. зв система годування, яка передбачала, що коли будь-який воєвода чи нижчий чиновник (царська людина) висувався на певну посаду на певній території, він не отримував жодної винагороди від царської влади, а мав «годувати» (звідси назва) район, в якому він керував. Це здійснювалося через експлуатацію населення, але це трактувалося не як корупція чи, а певний природний спосіб збагачення. Однак, після розпаду Радянського Союзу в Росії ця система фактично повторилася, створивши багатство олігархів, а також їхню залежність від державної влади в Кремлі.

В Україні олігархічна система почала формуватися у 1994 році, коли до влади прийшов Леонід Кучма. Він був т.зв. червоний директор, раніше керував заводом космічної промисловості «Піденмаш», безпосередньо підпорядкованим Москві. Кучма намагався прищепити російську систему в Україні як форму компромісу між кримінальним бізнесом і пострадянськими чиновниками. До кінця йому це не вдалося, бо в українських умовах це було неможливо («не цар», інша специфіка української нації, не настільки підкореної владі), хоча самі олігархи з’явилися тоді. Олігархи почали конкурувати між собою, що, у свою чергу, дало можливість розвитку українського громадянського суспільства. Тому варто порівнювати Україну не з іншими пострадянськими країнами, а з іншими країнами Східного блоку (Польщею, Чехією, Румунією чи Болгарією), в яких процес зародження громадянського суспільства відбувався з незначною затримкою порівняно із західними сусідами, чого, зрештою, не сталося в Росії.

Чи виникла б олігархічна система, якби на президентських виборах 1991 року переміг В’ячеслав Чорновіл, народно-демократичний проукраїнський кандидат?

Кшиштоф Нечипор: Українське суспільство відповіло на це питання само собою, обравши спочатку Кравчука, а згодом Кучму, тобто людей номенклатури. Такої значної підтримки серед українців рух за відбудову Чорновола не мав. Можна сказати, що в певному сенсі незалежність була дана Україні (або це було наслідком поєднання кількох факторів, яким дуже пощастило для Києва) – лише нещодавно українці зрозуміли, що незалежність – це ще й відповідальність…

Віталій Мазуренко: Я змушений протестувати! Незалежність не впала з неба на Україну. Звісно, ​​можна казати про геополітичне вікно можливостей (і про слабкість Кремля), але цьому процесу передували глибокі політичні процеси – від боротьби УПА, діяльності дисидентського руху, зокрема т. зв. шістдесятників, або формування вищезгаданої демократичної опозиції. Це не можна забувати.

Кшиштоф Нечипор: Повертаючись до перерваної теми – чи був би Чорновіл кращим сценарієм для України, також у контексті олігархічної системи, про яку ми говоримо? У мене виникають сумніви. Дивлячись на інші пострадянські країни, навіть якщо владу спочатку здобула демократична опозиція, вона швидко втрачала її колишній номенклатурі (наприклад, спочатку перемога, а потім вражаюче політичне падіння Звіада Гамсахурдія, першого президента Грузії після розпаду СРСР), що часто було наслідком економічного колапсу перших років незалежності.

Переходячи до аналізу української олігархічної системи, подібні шляхи розвитку олігархії в Росії та Україні розійшлися наприкінці ХХ століття, коли 1 липня 1999 року набув чинності Закон про промислове господарство. Відповідно до нього, спеціальні пільги отримали 67 промислових підприємств України – вибрані підприємства переважно металургійного та енергетичного секторів. Час дійства не випадковий, через три місяці відбулися президентські вибори, на яких Кучма знову переміг, хоча спочатку був приречений на провал. У Росії це початок правління Володимира Путіна, який просто заволодів олігархічною системою – символом стало бандитське заволодіння ЮКОСом і ув’язнення Михайла Ходорковського. В українській державі після 1999 року «хвіст почав махати собакою», бо саме олігархічні угруповання фактично почали роздавати найважливіші посади в країні. Це видно, наприклад, у телевізійній індустрії – аж 70% українців у віковій групі 18-54 років (найбільш представницькі) є глядачами телеканалів лише чотирьох олігархів (Ігор Коломойський, Дмитро Фірташ, Рінат Ахметов та Віктор Пінчук). Українці вчаться з телебачення, тож ця ситуація свідчить про вплив олігархів на українську політичну сцену.

Ви вказали на деякі відмінності між російською та українською системами. Якою ж тоді була ця всемогутня російська присутність в Україні після 1991 року не лише в політичному, а й у соціальному, культурному та ідентифікаційному аспекті?

Віталій Мазуренко: На жаль, поки що не можна говорити про російський фактор в Україні. До 2000 року і після цього російська присутність мала два різні обличчя. У 1990-ті роки – це час мого дитинства – живучи в маленькому містечку Одеської області, я відчував, що ще живу в Радянському Союзі. Панувала пострадянська російська культура (книги, газети, фільми). У 1990-х було так само, як у радянських часах, тільки без примусу з боку Кремля. Але саме тоді з’явилися перші українські культурні продукти, наприклад, телеканали.

Однак після 2000 року Росія змінила свою політику щодо України в цьому аспекті – почалося справжнє вторгнення російського капіталу, який вкладався особливо в медіа-ринок (який, як ми вже говорили, має величезний вплив на політичний вибір українців). Знайти україномовний журнал в Одесі на початку 2000-х було великою проблемою – єдиною газетою такого типу було «Українське слово» (походить з української діаспори в Північній Америці). Україномовні (і проукраїнські) книги почали з’являтися лише за президентства Ющенка, коли українським друкарням було надано податкові пільги – цей процес, звісно, ​​був зупинений під час проросійського Януковича. На відміну від 1990-х років, це була цілком свідома акція, за допомогою якої Кремль хотів підпорядкувати Україну та свідомість українців невійськовим способом.

Проте, незважаючи на приплив капіталу з Росії, ці дії зустріли опір українського суспільства (на відміну від Білорусі, коли в 1994 році прийшов до влади Олександр Лукашенко). Символами такого стану речей були не лише Помаранчева революція та Революція Гідності, але й акція «Україна без Кучми» 2001 року або т.зв. Податковий Майдан та Мовний Майдан, які передували подіям самої Революції Гідності.

Росія у своєму наративі досі вказує на дискримінацію російськомовного населення з боку української влади. Безумовно, після останнього Майдану ми спостерігаємо справжній ренесанс українського мовлення, а також україномовних книжок чи пісень. З іншого боку, гуляючи фешенебельним київським районом Поділ, де переважає молодь, часто чуєш там не лише російську мову, але й російську музику. Чи визначає мова національну ідентичність українців?

Кшиштоф Нечипор: Українські військові командири на Донбасі також переважно використовують російську мову, тому, мабуть, найпростіша відповідь має бути, що не визначає. Кілька тижнів тому Володимир Зеленський звернув увагу на те, що Російська Федерація не має монополії на російську мову. Голос президента не самотній – навіть була ідея вважати російську діалектом української мови. Цей абсурдний факт добре показує, що носій національної ідентичності, якою для нас є мова, в Україні не є визначальним чинником політичних поглядів чи патріотичного ставлення. Звісно, ​​мова обіграється політично – прикладом був Закон про мову Ківалова-Колесніченка 2012 року, який надає російській мові певні привілеї як регіональній. Показово, що будь-які кризи, пов’язані з тематикою мови, були спричинені симпатійними до Росії політичними силами. Це перманентний елемент впливу Кремля на внутрішню ситуацію в українській державі – спричинення бурі в склянці води, постійно підриваючи дискусії про статус російської мови в Україні.

Я радше бачу справжній ренесанс української мови останнім часом – звісно, ​​цьому сприяв і сам Євромайдан, і конкретні законодавчі рішення: акт про українську мову як державну та рішення, що гарантують наявність української мови на радіо або телебаченні (так звані квоти). Музичні канали зобов’язані демонструвати україномовні пісні – це зацікавило українців власною культурою, що в свою чергу вплинуло на розвиток української музичної сцени та популярність конкретних виконавців. Не лише безсмертний «Океан Ельзи», але й такі музичні проекти, як «ДахаБраха», «Dakh Daughters» чи, наприклад, Джамала – співачка з Криму, яка перемагала на фестивалі «Євробачення», за яким в прямому ефірі стежили українці. Це плід останніх змін в Україні, а мова поволі стає елементом національної ідентичності самих українців.

Гасло «Майдан» кілька разів згадувалося під час нашої розмови, згадуючи Помаранчеву революцію чи Революцію Гідності. Принаймні до цього списку слід додати Революцію на граніті, тобто студентські протести на Майдані Києва 1990 року. Як би ми могли охарактеризувати це суспільно-політичне явище Майдану? Народне коректування неадекватної державної політики?

Віталій Мазуренко: Треба вказати на сильні козацькі традиції – Майдани як ради, які ухвалюють демократичні рішення. Майдан також є символом незалежності. Помаранчева революція також була реакцією на жорстоке позбавлення права вибору влади шляхом сфальсифікованих президентських виборів. Гранітна революція – так само. Вимоги, які тоді висували протестувальники, полягали в тому, щоб українці не проходили військову службу в інших радянських республіках. Революція Гідності була доповненням до процесу консолідації української нації та протистояла створеній Януковичем злочинній системі влади, яка була в основі людської гідності.

Кшиштоф Нечипор: Можна політично посперечатися, чи Майдан є свого роду анархізацією суспільного життя, але я б дивився на це явище як на певний елемент «демократії плюс». Безсумнівно, що з 2004 року всі виборчі процеси в Україні відбуваються відповідно до принципів демократії. Тому демократичні інструменти існують, а Майдан — це такий «додатковий механізм», коли нація визнає, що ситуація настільки критична, що суспільству необхідно коригувати політику держави. Майдан – це також спосіб «підрахунку» українців, який сприяє консолідації та суб’єктності суспільства.

З одного боку, наступні – підкреслимо переможні – Майдани, які яскраво демонструють вектор, за яким має розвиватися українська держава. З іншого боку, російська агресія, що триває з 2014 року, яка незабаром може перейти в нову фазу чергового військового вторгнення, про що свідчать переміщення російських військ уздовж українського кордону та політика Володимира Путіна. Все це дуже ускладнює прогнозування майбутнього України, але на завершення нашої розмови я хотів би запитати у вас прогноз – де на політичній мапі Європи буде Україна через 10 років?

Кшиштоф Нечипор: Ми трохи поговорили про ідентичність, про присутність Росії, про залишки феномену homo sovieticus. Але варто зазначити, що з 2014 року більшість українців обрали західний вектор розвитку своєї країни, а приблизно 60% виступають за приєднання української держави до НАТО та ЄС. З іншого боку, пострадянський менталітет був породжений розчаруванням 1990-х років – результатом економічного колапсу. У мене таке враження, що це переросло в досить сильне бажання бути позаблоковою країною. Відраза до Росії сьогодні сильна – не варто дивуватися, якщо під час російсько-української війни загинуло стільки людей. Водночас Заходу також не довіряють повністю, що пов’язано з відчуттям недостатньої реальної підтримки України як члена ЄС чи НАТО. Усе це породжує певний третій шлях – можливо, це буде певне зближення з Китаєм, перш за все в економічному, але й у політичному плані.

Віталій Мазуренко: Зближення з Китаєм – це скоріше позиція частини нинішньої влади, а не позиція суспільства. Наразі правителі намагаються співпрацювати з якомога більшою кількістю країн, які в умовах «очевидної нерішучості» Заходу у питаннях безпеки видаються більш розкутими партнерами. Тому замість Китаю я б скоріше обрав Туреччину головним партнером Володимира Зеленського та його фракції. З точки зору суспільства, а не влади, позаблоковий статус («багатовекторна політика») взагалі не розглядається, тому що він асоціюється з періодом Кучми, повернення якого ніхто не прагне. Я не сумніваюся, що Україна залишиться Україною, але нинішня геополітична ситуація – криза на польсько-білоруському кордоні та Росія, яка нарощує напругу в контексті можливого вторгнення проти України – дійсно ускладнює раціональний прогноз для 2022 року, не кажучи вже про ціле десятиліття. Тим не менш, зі стратегічної точки зору я не сумніваюся, що Україна врешті-решт приєднається до НАТО та ЄС.