Війна чи мир на Донбасі: чого чекати у 2021 році?

2020 рік не приніс прориву у вирішенні військового конфлікту на Донбасі. Цілі Росії і України залишаються абсолютно протилежними, як і їх небажання йти на компроміси. Прогрес, досягнутий у минулому році, був суто тактичним і не наблизив кінець війни. Швидше за все, у 2021 році Донбас збереже статус-кво з туманною перспективою переходу до т.зв. плану «Б», реалізація якого здебільшого залежить від позиції Заходу.

Про це йдеться в аналітичній публікації Павла Коста, члена Експертної ради Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння на сторінках польського видання Defence 24, – інформує 1NEWS з посиланням на Foreign Ukraine.

Чого хочуть сторони конфлікту?

Аналіз російсько-українського конфлікту на Донбасі за останній рік варто розпочати з нагадування про цілі обох сторін. Незважаючи на те, що так званий Нормандський формат, в якому проходять перемовини, зазнав істотних змін, цілі обох країн залишилися незмінними з початку війни.

Таким чином, Російська Федерація бажає:

• Широких повноважень для ОРДЛО (деякі райони Донецької і Луганської областей – термін, який використовується в Мінських угодах щодо так званих Донецької і Луганської народних республік)
• «Імплантації» ОРДЛО в структури української держави на основі федералізації: Москва зберігає фактичний контроль над ними, отримуючи автономію в складі України і повну відповідальність Києва за економічну і соціальну ситуацію на цих територіях;
• Політичного, економічного і соціального виснаження України в результаті військового конфлікту змінної інтенсивності;
• скасування західних санкцій;
• провокування України на військову операцію, яка розв’яже руки Кремлю у плані вторгнення в Україну;
• блокування інтеграції України в НАТО і ЄС в довгостроковій перспективі;
• Визнання Автономної Республіки Крим частиною Російської Федерації – другорядна мета, але Москва намагається використати фактор Донбасу для її досягнення.

У свою чергу, Україна прагне:

• припинення бойових дій;
• виведення 1-го і 2-го армійських корпусів, сформованих на Донбасі під контролем Кремля і взяття під контроль українсько-російського кордону;
• повернення всієї Донецької і Луганської областей під контроль України на основі унітарної держави;
• збереження або посилення західних санкцій проти Росії;
• достукатись до «розуму і серця» жителів ОРДЛО.

Цілі обох сторін конфлікту повністю суперечливі і несумісні. Так звані «компромісні» сценарії розвитку ситуації залишаються лише на словах. По суті, мова йде про варіанти, які відповідають інтересам Росії і суперечать інтересам України, або навпаки. І хоча спектр варіантів, що влаштовують Москву, набагато більший, аніж у Києва, порушення інтересів України можна уникнути тільки в тому випадку, якщо Київ повністю досягне своїх цілей.

Баланс у 2020 році: гра в імітацію

У 2020 році процеси в нормандському форматі дотримувались алгоритму, встановленого кілька років тому. Зустріч на вищому рівні (президентів України, Росії і Франції і канцлера Німеччини) відбулася в грудні 2019 року, і ніхто серйозно не розглядав заплановану зустріч на квітень 2020 року. Була продовжена робота Тристоронньої контактної групи (Місія ТКГ – ОБСЄ, Україна та Росія, а також представники ОРДЛО в якості спостерігачів, запрошених Кремлем). Що з цього вийшло?

Стартовою точкою слугував останній саміт в Нормандії в грудні 2019 року. Лідери ще раз позначили свої позиції і досить розпливчасто визначили подальші вектори мирного процесу. Було оголошено перемир’я, процес розмінування, виведення військ з обох сторін на окремих ділянках демаркаційної лінії, обмін військовополоненими, відкриття нових точок перетину демаркаційної лінії, внесення поправок в закон про особливий статус ОРДЛО і продовження миротворчої місії ОБСЄ. Про всі ці питання і раніше багато разів домовлялися. Проблеми завжди виникали на етапі їх реалізації. Новиною стало комюніке президента Володимира Зеленського про необхідність перегляду Мінських домовленостей.

Який прогрес в реалізації вищезазначених пунктів? З січня по липень 2020 року кількість обстрілів і людських жертв з обох сторін була стабільно високою, але повної угоди про припинення вогню було досягнуто наприкінці липня 2020 року. Звичайно, воно дотримується не в повній мірі, але поки це найтриваліше перемир’я за кілька років історії війни, внаслідок чого втрати з обох сторін знижуються. У серпні 2020 року розмінування проводилося тільки на 20 невеликих ділянках. Війська були виведені тільки з чотирьох ділянок і це викликало велику хвилю критики навіть з боку деяких депутатів партії «Слуга народу». Був відкритий один новий пункт пропуску (Щастя) і підготовлений до відкриття ще один (Золоте).

З часу останнього саміту в Нормандії відбулось два обміни військовополоненими (наприкінці грудня 2019 року і в квітні 2020 року). Однак, потім процес був припинений, і Москва залишається глухою до ініціатив Києва. До речі, Кремль спровокував внутрішні розбіжності в Україні, включивши вкрай неоднозначних людей в списки осіб на обмін (наприклад, свідок, депортований українськими спецслужбами в результаті спецоперації ОРДЛО, свідок падіння літака MH-17 Володимир Цемах або колишні офіцери “Беркуту”, обвинувачені в злочинах на Майдані), на що Київ погодився. У підсумку, 96 ув’язнених повернулися в Україну. Це, по суті, повний список досягнень більш ніж через рік після Паризького саміту. У грудні 2020 року через відсутність істотного прогресу в переговорах, Київ продовжив термін дії чинного закону про особливий статус ОРДЛО.

Хід переговорів за 2020-ий рік нагадує діалог 2015-2019 років. Більшість переговорів в нормандському форматі – це тактичні заходи, які створюють багато галасу в ЗМІ, але не змінюють суті самих переговорів і не наближають конфлікт до завершення. Кремль час від часу регулює інтенсивність войовничої риторики, щоб розставити пастки для Києва, але стратегічно нічого не змінює в своєму підході.

Формально українська сторона проявляє велику гнучкість. На початковому етапі правління Зеленського до весни 2020 року провідну роль грав радник президента Зеленського, а потім глава Офісу президента України Андрій Єрмак. Він демонстрував неоднозначний політичний стиль, який важко зрозуміти спостерігачам, що породило припущення про неминучу капітуляцію Києва. З іншого боку, його партнером був заступник глави адміністрації президента РФ Дмитро Козак. Проте, історія зі створенням так званої Консультаційної ради всередині ТКГ навесні 2020 року завершила цей етап. Якби він був створений в тій формі, про яку тоді йшлося, Україна де-факто погодилася б зробити крок у напрямку визнання ОРДЛО стороною конфлікту. Можливо, через різку суспільну реакцію в Києві влада відмовилася від цих ідей, і з тих пір участь Єрмака в переговорах була мінімальною і позбавлена непублічного характеру.

Важливою особою з української сторони є заступник прем’єр-міністра і міністр з реінтеграції тимчасово окупованих територій Олексій Резніков, який займає жорстку переговорну позицію. З іншого боку, поява в українській делегації ТКГ колишнього президента України (Леоніда Кравчука) і прем’єр-міністра (Вітольда Фокіна) була іміджевим маніпулюванням, спрямованим на демонстрацію готовності на поступки і бажання покласти край конфлікту. Як би там не було, занадто покірні меседжі від Фокіна привели до його звільнення. Цікавим кроком для Києва стало просування ідеї включення в переговори представників Донбасу – як з ОРДЛО, так і з території, контрольованої Україною. З української сторони виступили, наприклад, відомі журналісти – Денис Казанський і Сергій Гармаш. Але все це зміна декору, тактична і іміджева процедура, яка не може зіграти ключову роль у вирішенні конфлікту.

Фактично, з початку президентства Зеленського до кінця 2020 року ми можемо говорити про еволюцію його позиції: від наївності до реалізму. Наприклад, в Стратегії національної безпеки, ухваленої у вересні 2020 року, Донбас згадується як «територія, окупована Росією». Дедалі частіше такі вирази висловлюються президентом публічно, і не тільки тоді, коли їх змушують «нав’язливі» журналісти. Ба більше, Стратегія передбачає вирішення конфлікту за рахунок збільшення ціни за окупацію Росії і посилення обороноздатності України – це повне повернення до концепції попередника Зеленського.

На подальший курс вплине розвиток умов для переговорів. Перша – це суспільний настрій, особливо в Україні. За даними соціологів Фонду «Демократичні ініціативи», у громадській думці щодо вирішення проблеми Донбасу простежуються дві тенденції. З одного боку, збільшується відсоток українців, готових «йти на будь-які компроміси з Російською Федерацією» (20% в липні 2020 року). З іншого боку, зростає відсоток прихильників «миру з позиції сили» (21,7% в липні 2020 року). З іншого боку, частина суспільства, яка виступає за «помірні компроміси», скорочується. Це означає, що суспільні настрої звужують простір для маневру уряду, тому будь-яке рішення буде піддано критиці, а якщо буде обраний варіант «компроміси», це обов’язково викличе бурхливу громадську реакцію.

Ще одним фактором, зафіксованим у 2020 році, є ослаблення мандату народної довіри до Зеленського і необхідність укладення ситуативних політичних союзів у Верховній Раді. За даними соціологічної служби Центру Разумкова, хоча український президент був названий респондентами вдруге поспіль «політиком року», його також визнали і «розчаруванням року» (аж 42,1% населення України). Крім того, майже 70% українців вважають, що ситуація в країні розвивається не в тому напрямку, і Зеленський вже не політик з найвищим рівнем народної довіри. У той же час Зеленський, зробивши досягнення миру на Донбасі однією з головних передвиборних обіцянок, власними руками підвищив свою політичну чутливість до провалу мирного процесу, який залежить в основному від Москви.

По-друге, ситуація на міжнародній арені в останній рік складалася не на користь Москви. Санкції щодо «Північного потоку-2», ціни на енергоресурси, результати виборів в США, справа Навального – це серія російських невдач, які завдають шкоди становищу Росії і підривають і без того катастрофічну репутацію Кремля. Крім того, існує економічна криза, посилена пандемією коронавірусу, і щоразу більші західні санкції. Зрештою, з’явилися нові гарячі точки, що привертають увагу влади Росії (Білорусь та Кавказ). Це, звичайно, не фактори, які схиляють чашу терезів на користь компромісів Росії по Донбасу, але вони, безсумнівно, сприяють, принаймні, тимчасовому замовчуванню конфлікту зі сторони Кремля.

Сценарії

Теоретично «на столі» є як мінімум декілька сценаріїв для Донбасу, але деякі з них малоймовірні. Перший – це відновлення інтенсивних бойових дій. Україна тверезо оцінює свої військові можливості і серйозно не розглядає можливість масштабної військової операції зі звільнення Донбасу. Це було б самогубство, яке швидко викликало б реакцію Москви. Для Кремля відновлення запеклих бойових дій було б ризикованим з кількох причин: воно могло б спровокувати значні втрати з російської сторони без гарантії остаточного успіху і посилило би західні санкції. Не можна і виключати загострення бойових дій в локальному вимірі – в декількох точках на демаркаційній лінії, які не мають великого географічного ареалу. Більш того, це тільки питання часу.

Другий сценарій – мир на умовах Росії. Мається на увазі вмонтування ОРДЛО в структури української держави без дотримання вимог безпеки. Це був би особливий статус для цих територій в Конституції України, відмова від посередництва Франції та Німеччини, фактичне визнання Україною ОРДЛО в якості сторони конфлікту і відмову від відповідальності Росії за війну, що могло б стати проривом в знятті санкцій з РФ. По суті, це був би сценарій капітуляції Києва, замаскований під компроміс. Не варто забувати, що будь-які компроміси, пов’язані з Донбасом, підуть на шкоду національним інтересам України, а не Росії, тому що саме українська державність є предметом конфлікту. Однак поки серйозних причин для реалізації цього сценарію немає. Для його виконання повинна була відбутися внутрішня дестабілізація в Україні, і влада змінилася б на вкрай проросійську, що важко собі уявити.

Можливо, ще менш реальний третій сценарій – мир на українських умовах. Такий сценарій можна реалізувати лише після краху нинішнього режиму в Росії, глибокого хаосу і внутрішньої слабкості Російської Федерації. Схоже, навіть Зеленський втратив ілюзії щодо можливості його швидкої реалізації.

Найбільш вірогідний сценарій – продовжити нинішній характер війни в форматі конфлікту на виснаження. Тривалі переговори, обмін полоненими або виведення військ будуть перериватись окремими загостреннями бойових дій. Москва буде розраховувати на накопичення політичних, економічних і соціальних наслідків цієї форми війни для України, а Київ не зрушиться з місця.

В українського плану «Б» менше шансів на реалізацію. Йдеться про так званий проект «стіни», тобто тимчасову відмову Києва від відновлення контролю над Донбасом і вихід з Мінських домовленостей. Такий крок був би обтяжений значним ризиком, тому що тоді Захід міг би звинуватити Україну в порушенні домовленостей, що збільшило б шанси скасування санкцій проти Росії. Це могло б похитнути позицію України. Більш того, це не гарантує припинення бойових дій. Тому Київ зважиться на аналогічний крок тільки в тому випадку, якщо отримає тверді гарантії підтримки з боку Заходу, що призведе до посилення тиску на Москву. І хоча очікувати таких гарантій від Франції або Німеччини немає сенсу, результати американських виборів відкрили більш широке вікно для появи такої можливості за межами Атлантики.

Висновки

Цілі обох сторін конфлікту – України та Російської Федерації – залишаються повністю суперечливими і несумісними. Компромісних варіантів немає: предметом війни є територіальна цілісність України, її політична система і напрямки розвитку держави як у внутрішньому, так і в зовнішньому аспектах.

За останній рік значного прогресу у вирішенні конфлікту не відбулося, і про будь-які успіхи варто судити виключно на тактичному рівні. Всі вони були досягнуті в тій чи іншій формі в минулому.

Один з найбільш реалістичних сценаріїв для Донбасу – продовження війни до виснаження зі змінною інтенсивністю бойових дій (короткочасна, але потужна локальна напруженість). Його особливістю може бути поступове припинення бойових дій.

Реалізація українського плану «Б», який включає модернізацію Мінських угод або навіть вихід з них, має набагато меншу вірогідність. Це буде прямо залежати від позиції Заходу – насамперед, США. Зміна позиції Вашингтона в результаті появи там нової адміністрації і чіткої заяви про підтримку Києва, підкріпленого тиском на Кремль, – єдиний варіант, який може зрушити Мінський процес з глухого кута.