Україна

Україна залишається заручницею у «війнах історичної пам’яті»

Хоча зручно звинувачувати Росію у використанні розбіжностей в сучасній Україні, факт залишається беззаперечним: в українському суспільстві існують глибокі відмінності, які ґрунтуються на історичному досвіді

Розпад Радянського Союзу зруйнував жорсткий ідеологічний контроль над минулим, але створив цілу низку нових проблем. З 1991 року догми й табу радянської ортодоксії замінили війни пам’яті, які надалі становлять загрозу формуванню послідовної національної ідентичності у незалежних країнах пострадянського табору.

Про це йдеться в аналітичній публікації Олесі Хромейчук, директора Українського інституту в Лондоні та наукового співробітника кафедри історії Королівського коледжу на сторінках Atlantic Council, – інформує 1NEWS з посиланням на Foreign Ukraine.

За останні 30 років конкуруючі інтерпретації української історії царського та радянського періодів неодноразово використовувались з політичною метою. Ці зазвичай навмисно поляризовані версії минулого слугували інструментом у боротьбі за голоси виборців й дозволяли різним політичним угрупованням  уникати концентрованої уваги на проблемах сьогодення. Як і очікувалось, дискусійна історія України також відіграла центральну роль в інформаційному наступі, який супроводжував вторгнення Росії у 2014 році.

І досі в основі неоголошеної російсько-української війни залишаються конкуруючі історичні наративи. Завдання пошуку єдиного національного наративу не є унікальним для сучасної України. Від Brexit до руху Black Lives Matter країни по всьому світу зараз намагаються знайти правильний баланс між минулим і сьогоденням. Тим не менш, статус України, як лабораторії кремлівської гібридної війни свідчить про особливе значення країни, яке далеко виходить за межі колишніх радянських володінь.

Яку роль повинна грати історія, оскільки сучасна Україна прагне сформувати інклюзивну громадянську національну ідентичність, яка об’єднює, а не розділяє країну? Це стало темою нещодавньої дискусії, яку організував Український інститут в Лондоні.

«Протидіяти фейкам за допомогою фактів недостатньо, – вважає провідний аналітик з інформаційних воєн Петро Померанцев, який зараз є директором дослідницької ініціативи Arena Research Initiative в Інституті глобальних відносин Лондонської школи економіки та Університету імені Джона Гопкінса.

Померанцев опублікував низку книг з 2014 року, в яких досліджується використання путінським режимом інформації у вигляді зброї і гібридна війна Кремля проти України. Він був одним з авторів нещодавньо опублікованого звіту «Від війн пам’яті до спільного майбутнього: подолання поляризації в Україні».

У дослідженні констатується складність української історії і підкреслюється, що «викриття маніпуляцій історією, звісно, є важливим, але, якщо це єдина стратегія, то вона також приречена знаходитись в межах, встановлених Кремлем». У дослідженні йдеться, що руйнування цього замкнутого кола можливе лише за сприяння конструктивного обговорення історії і залучення українців до загальнонаціонального діалогу».

Успіх будь-якого майбутнього дискурсу залежить від здатності українців знайти точки дотику. Дослідниця Марія Монтегю пояснила, що різноманітні теми, які об’єднують українців, були очевидними під час формування фокус-груп у різних регіонах країни. До них належать економічні негаразди 1990-х років, війна в Афганістані, Чорнобильська катастрофа, а також негативне ставлення до корупції.

Цікаво, що ці теми об’єднюють українців, незалежно від місця їх проживання. Це безпосердньо кидає виклик традиційним уявленням про Україну в міжнародних ЗМІ, які схильні зображати країну, як безнадійно розділену на проросійський Схід та проєвропейський Захід.

Анна Чеботарьова, соціолог й координатор Української платформи досліджень регіоналізму в Університеті Санкт-Галлена вважає, що реальність на місцях зовсім інша.

«Якщо перейти на рівень українських регіонів, картина набагато різноманітніша, оскільки тут дуже потужна місцева ідентичність», – вважає вчена.

Під час нещодавньої дискусії, журналіст Юрій Бендер поділився історією з власного досвіду, в якій підкреслювалась небезпека спростити складну та багаторівневу політику ідентичності України. Він пригадав, як нещодавно розмовляв з групою молоді зі сходу України, які називали себе прихильниками «ЛНР» й провели відпустку в Криму. Одного разу, відпочиваючи в кав’ярні, вони почали вболівати за збірну України з футболу. Це роздратувало деяких тутешніх відвідувачів, які були етнічними росіянами і вони вимкнули телевізор. Між ними спалахнула бійка.

Цей епізод є нагадуванням про те, що національну ідентичність в Україні часто важко визначити за етнічними, мовними чи ідеологічними ознаками. Тут ми бачимо, як група російськомовних людей, які вітали кремлівську «русскую весну» на сході України, починає битись, начебто з групою своїх однодумців, які підтримали окупацію Криму. Можна зробити два висновки: регіональна ідентичність України має набагато більше нюансів, аніж вважають експерти, і недоцільно робити які-небудь узагальнення щодо «проросійського» контингенту українського суспільства.

Ключовим меседжем нещодавньої дискусії про українську національну ідентичність була важливість привертання уваги до історичних тем, які можуть об’єднати українців.

Хоча зручно звинувачувати Росію у використанні розбіжностей в сучасній Україні, факт залишається беззаперечним: в українському суспільстві існують глибокі відмінності, які ґрунтуються на історичному досвіді. Українців варто спонукати до вирішення болісних питань таким чином, щоб поважати, а не заперечувати чи оскаржувати ці відмінності.

Найбільше суперечок викликають питання, пов’язані з Другою світовою війною в Україні. В той час, як ставлення до нацистської окупації переважно негативне, думки про роль Червоної Армії розділились, зокрема західні українці особливо схильні вказувати на жорстокість радянського режиму. Аналогічно ідеалізація націоналістичного руху часів Другої світової війни на Західній Україні не знаходить підтримки серед населення в інших регіонах країни.

Як Україні варто чинити, зважаючи на ці надзвичайно емоційні теми?

Якщо українське суспільство вирішить уникати обговорення Другої світової війни, то в дебатах надалі домінуватиме Кремль. Це матиме наслідки для поточного конфлікту. Якщо українці не можуть обговорювати Другу світову війну без партизанського протистояння, то як вони можуть сподіватись на конструктивний діалог з приводу війни на Донбасі?

У звіті «Війни пам’яті» йдеться про необхідність орієнтованого на людину підходу до делікатних тем минулого. Дослідження засвідчили, що індивідуалізований досвід може сприяти змістовному обговоренню, коли люди стають більш підготовленими до участі в складних дебатах.

За іронією долі, спроби Росії розділити українців за історичною ознакою, викликали зворотній ефект. За останні 6 років, українці з різних верств суспільства, як ніколи єдині, щоб захистити батьківщину у війні, яка, гіпотетично, виникла, через їх непримиренні розбіжності. Це дає надію на майбутнє, але дебати про національну ідентичність ще далекі від завершення. Допоки українці не зможуть налагодити конструктивний діалог щодо історичного минулого країни, їх батьківщина залишиться заручником війн історичної пам’яті, які не приносять нікому користі, окрім Кремля.

Останні новини

Back to top button