Україна

Україна робить ставку на НАТО у протистоянні з Росією

Якщо через 7 років після анексії Криму і окупації Донбасу, Захід буде надалі зберігати мовчання щодо нової хвилі військового залякування України, це означатиме, що він прирікає її на животіння в сірій нейтральній зоні, яку Росії буде легше захопити без бою

Підняте Києвом питання членства в НАТО викликає найсильніші побоювання росіян і може спровокувати їх на атаку. На кону – доля України, а також ставлення Заходу до російської агресії.

Про це йдеться в аналітичній публікації на сторінках польського видання Polityka, повідомляє 1NEWS з посиланням на Foreign Ukraine.

Президент України Володимир Зеленський намагався зіграти у ва-банк. Після розмови з генеральним секретарем НАТО Єнсом Столтенбергом, відмовившись від дипломатичних формул, він заявив, що лише приєднання до альянсу закінчить війну на Донбасі. Він вдався до цього – можливо, через відчай, внаслідок найбільшої за кілька років концентрації російських військ на східних кордонах України та в окупованому Криму.

Ймовірно, він передбачав, що не зустріне захоплення та ентузіазму у відповідь і навіть доброзичливі західні лідери почуватимуться прибитими до стіни. Він закликав альянс серйозно ставитись до України – «кандидата в кандидати на членство», який уже 13 років стоїть у вестибюлі і дивиться у двері, які формально відчинені, але насправді, зачинені.

Те, що він почув крізь шпарину у дверях, не залишає ілюзій. На запитання про слова Зеленського, речниця Білого дому відповіла, що США підтримують Україну, але рішення про розширення має ухвалювати НАТО. Можна припустити, що Зеленський чув те саме від Джо Байдена, з яким він спілкувався тиждень тому. Тож, якщо президент України міг подумати, що прийшов час заявити про це «зараз чи ніколи», він почув «не зараз» від Вашингтона. Хоча така довгоочікувана формула відпала уже давно.

Старе вето Путіна

Саміт НАТО в Бухаресті у 2008 році став особливою подією. На плечах США і НАТО стояли дві несприятливі війни – в Афганістані та Іраку – і вони потребували Росії для транзиту людей і техніки. Володимира Путіна запросили на засідання Ради Росія-НАТО, незважаючи на те, що між Сходом і Заходом вже тривала запекла суперечка про сфери впливу.

Роком раніше, на Мюнхенській конференції, Путін переконав США в тому, що вони створили однополярний світ і нав’язали свою волю безпрецедентним чином, що може призвести до катастрофи. Коли три балтійські держави вступили в НАТО, Путін був дуже обурений, але все ще занадто слабкий. Ще раніше, за часів правління Єльцина, коли Польща, Угорщина і Чехія прорвали «вікно можливостей» в прискореному темпі і вступили в НАТО, Росія могла лише за цим спостерігати і «скреготати зубами».

Але коли після «Помаранчевої революції», бачення інтегрованої до євроатлантичних структур України назавжди вкоренилось в Києві, а завдяки «революції троянд» також і в Грузії, Путін, вже усвідомив, що розпад залишків радянської сфери впливу був лише питанням часу. Незабаром після цього він виголосив знамениту фразу про те, що «розпад СРСР був найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття». Щоб запобігти ще одній катастрофі, він спробував будь-якою ціною заблокувати плани розгортання так званих щитів протиракетної оборони в Польщі і Чехії, визнання Заходом незалежності Косово і, перш за все, розширення НАТО після холодної війни. Під час закритої зустрічі він повинен був відверто сказати лідерам альянсу: якщо Україну візьмуть в НАТО, то він анексує Крим і Донбас.

Після Бухареста у 2008 році, Путін домігся часткового успіху: НАТО запросило Хорватію і Албанію на переговори про приєднання (обидві країни приєдналися до альянсу в 2009 році), після протидії греків відмовило Македонії, а через вето Німеччини і Франції, відмовилися надати план щодо членства – Україні та Грузії.

Дві війни за НАТО

Саміт в Бухаресті відбувся у квітні 2008 року і з сучасної точки зору здається, що він проходив в тумані. Тому що серпневі події 2008 року, коли російські танки і літаки напали на Тбілісі, міцно закарбувалися в загальній пам’яті. Вперше Росія вирішила силовими методами заблокувати пронатовський курс однієї з колишніх республік радянської імперії.

У той час Захід не дуже точно зрозумів наміри Путіна і не пов’язав військові дії на Кавказі з попередніми заявами неоімперського лідера Росії. Одним з небагатьох, хто правильно передбачив хід подій, був президент Польщі Лех Качинський, який, можливо, пам’ятав погрози Путіна з Бухареста. Прогнози, що після Грузії мішенню для нової атаки стане Україна, змушували Польщу та країни Балтії переконувати Захід відмовитись від ілюзії перезавантаження з Росією.

Неймовірно, але в країнах НАТО є ті, хто вірить в перезавантаження з Росією досі, незважаючи на те, що Путін ще раз продемонстрував свій безкомпромісний підхід до прозахідних прагнень в Україні. Важливо, що у 2014 році Путін почав нову проксі-війну з НАТО в Україні, а апарат агресії, провокації, дестабілізації і дезінформації діяв як проти атакованої країни, так і проти учасників альянсу.

НАТО пережило військовий шок і почало заповнювати прогалини в загальній обороні. А Захід зосередився на тому, щоб – спочатку інтенсивно, але згодом поступово зупинити кровопролиття і покласти край конфлікту шляхом політичного врегулювання з Росією, а також накласти неефективні санкції на Москву. Однак коли справа доходить до можливого членства України і Грузії в альянсі, лякаючий ефект, викликаний Путіним, мав стовідсотковий ефект. Тема, яку піднімають українські та грузинські політики та ЗМІ, на практиці стала забороненою.

Формальні і об’єктивні труднощі також збільшилися: країна, яка не має повного контролю над своєю територією, не може вступити в НАТО. У своїх заявах НАТО підтримує територіальну цілісність України і не визнає анексію Криму або окупацію Донбасу, але на практиці не може запропонувати реальну допомогу у витісненні російських військ. Звернення Зеленського не сильно допоможе – країни НАТО не збираються воювати з Росією.

Інша сторона медалі

Всупереч заявам про підтримку і співчуття, вступ до НАТО означає дотримання новим союзником дуже серйозних зобов’язань, зокрема, в разі необхідності, збройної боротьби. Поточна ситуація дуже спотворює співвідношення прибутків і витрат – Україна буде «реципієнтом» в системі безпеки НАТО, але це не означає, що вона нічого не дасть натомість.

Вже зараз, як країна-партнер Альянсу, Україна бере активну участь у багатьох військових місіях. У неї велика армія, немає проблем зі скеруванням великих контингентів, і вона завжди це робить охоче. Безсумнівно, Україна також має безпосередній досвід боротьби з Росією і, ймовірно, пропонує НАТО безцінні дані розвідки, а також можливість перевіряти тактику і техніку «в бою». Україна інтенсивно модернізує власні сили, прискорено розробляє нові рішення в області озброєнь, невдовзі буде успішно їх експортувати і дійсно почне розраховувати на міжнародний ринок озброєнь.

Все це не змінює очевидного факту, що Україна буде більше розраховувати на підтримку НАТО, аніж вона може запропонувати щось натомість. Звичайно, НАТО не підходить до нових членів на договірній основі, це альянс, заснований на спільних цінностях і готовий розширити зону безпеки, не вимагаючи занадто багато взамін. Це було доведено прийняттям невеликих країн, слабких у військовому аспекті, з невеликим економічним і політичним потенціалом. Однак Україна – велика, густонаселена, потенційно потужна країна, розташована в такому сусідстві, яке, з одного боку, мало б велику цінність для альянсу, а з іншого, принаймні на деякий час, передбачає величезний ризик.

Для більшості західних країн це змістило б геополітичний центр тяжіння НАТО далеко від її західноєвропейської колиски і підняло б більш серйозні проблеми, аніж зараз, з точки зору практичного оборонного потенціалу на Сході. Навіть, якщо якимось дивом вдалося знайти політичне рішення нинішнього конфлікту і привести до нормалізації відносин між Україною і Росією, а Київ відновить повний контроль над кордонами країни, важко уявити розгортання багатонаціональних сил на всій потенційно можливій ​​території українсько-російського кордону. На даний момент, замість пропозиції колективного захисту, президент Зеленський і вся Україна повинні задовольнятися словесною підтримкою, переговорами, телефонними дзвінками і візитами з висловленням великого занепокоєння.

Зеленський грає для себе?

Тільки з точки зору Києва, а точніше Офісу президента, НАТО є єдиною ефективною протиотрутою від проблем України з Росією. Самі українці не зовсім впевнені в цьому, адже за підсумками нещодавнього соціологічного опитування, лише 57% громадян підтримують вступ до НАТО. До того ж їх думка сильно залежить від віку, статі, місця проживання або поглядів. Прихильниками НАТО набагато частіше стають молоді люди, що живуть в містах на заході, аніж літні люди, жінки, що живуть в сільській місцевості, на сході чи півдні. Такий розподіл в основному збігається з електоральною базою Зеленського, який після перетворення на справжнього політика у 2019 році завоював серця майже 75% виборців по всій країні.

Після двох років важкого президентства така популярність стала історією. Зеленський і його правляча партія вже багато місяців втрачають позиції в опитуваннях, і їм дуже потрібен новий імпульс. Російська ескалація на кордоні була політично корисною в цьому сенсі – вона дозволила повернути собі лідерство, виступити з об’єднавчим посланням до українців, і відновити контакти зі світом. Найбільшою нагородою стала розмова з Байденом. А другорядною – щира стурбованість західних держав пересуванням російських військ.

Зеленський вказав на бажаного західного посередника. Передбачається, що це буде Канада, країна з великою кількістю українських іммігрантів, що користується загальною довірою в НАТО і визнана на 100% надійним союзником США і Європи. Зеленський під час розмови з прем’єр-міністром Канади Джастіном Трюдо нібито попросив Оттаву взяти на себе відповідальність переконати скептично налаштованих членів НАТО прийняти Україну.

Одним махом український президент відновив тісний контакт з досвідченим президентом США і пов’язав свій імідж з популярним симпатичним політиком молодого покоління з Канади. Чи допоможе це йому повернути довіру співвітчизників? Поки що ми бачимо, як Зеленський розмовляє із західними лідерами, і тема України повернулася на перше місце в міжнародному порядку денному. Але слова, фотографії, записи в Twitter і фотографії в Instagram не вирішать цю кризу.

Що задумав Путін?

Після кількох днів коливань американці визнали, що концентрація російських військ на кордонах України може бути найбільшою з 2014 року. Отже, мова йде про десятки тисяч солдатів. Із заяв офіційного представника Кремля Дмитра Пєскова про те, що ці війська залишаться кордоні з Україною до певного часу, неможливо вгадати наміри Кремля.

НАТО добре бачить ситуацію на землі із супутників і повітряної розвідки, але навіть найточніші дані про кількість і тип техніки не можуть відповісти на питання, що головнокомандувач Збройних сил Росії має намір робити з цією технікою. Саме тому телефони дзвонять не тільки в Києві, а й в Москві, і аналітики намагаються передбачити наступний крок Путіна. Однак він сам бачить слабкість Заходу у вигляді заяв про серйозне занепокоєння, які множаться в останні дні, і закликами до поміркованості.

Путін знає, що йому вже зійшло з рук застосування хімічної зброї в державі-члені НАТО (напад на колишнього шпигуна Сергія Скрипаля в Солсбері у Великобританії), і його не покарали за спробу політичного вбивства Олексія Навального із застосуванням отруйної речовини. Він бачить, що тиск західних країн з метою політичного врегулювання українського конфлікту – читай: виведення російських військ з окупованих і окупованих територій України впав майже до нуля. Він, ймовірно, радий, що, піднімаючи питання про вступ в НАТО, Зеленський підживлював вельми емоційне бачення того, як «Росію оточують західні війська та бази», розгортання яких в Україні неодноразово критикувалось російською пропагандою.

Кремль повинен зробити висновок, що його відносна безкарність забезпечується енергетичною пуповиною, яка з’єднує Росію із Західною Європою і є дуже міцною. Тому, дотримуючись перевіреної тактики, Росія може дедалі сильніше випробовувати нові кордони. Путін відчуває себе господарем ситуації, поки він не перетинає кордони території НАТО у своїх прагненнях. І навіть якщо це так, він розраховує навіть на більше, аніж в грі з Україною, – що колективна оборона завалиться через страх або апатію, альянс змириться з низкою фактів і не використає зброю не лише для захисту України, але й для власної оборони.

Чи розбудить Україна Захід?

Український президент міг би гіперболізувати проблему, зловживаючи дипломатичними формулюваннями і таким чином, засмутивши багатьох партнерів на Заході, але він просто збив їх з пантелику в позитивному сенсі. НАТО вже знає, що йому нелегко втекти від невирішеної проблеми України – і що вона не зможе розв’язати цю проблему самотужки. По-перше, ті, хто взяв на себе цю відповідальність багато років тому, тобто Франція та Німеччина як члени так званого Нормандського формату, нещодавно заявили про те, що Україна також винна в нинішній ескалації, і це зовсім не додає надії на вирішення конфлікту. Отже, з позитивним настроєм і з новою енергією американці повинні увійти в цю гру.

Рух дипломатичних інтересів вже починається, Вашингтон не спить, тривають дипломатичні перемовини у багатосторонньому форматі QUINT під керівництвом Великобританії. Польща намагається повернути собі ініціативу у вигляді візиту свого міністра закордонних справ до Києва і різкими заявами. Тему України потрібно якомога швидше підняти Євросоюзом, а згодом і НАТО – на більш високому рівні. Росія повинна отримати чіткий сигнал: далі ані кроку. Якщо через 7 років після анексії Криму і окупації Донбасу, Захід буде надалі зберігати мовчання щодо нової хвилі військового залякування України, це означатиме, що він прирікає її на животіння в сірій нейтральній зоні, яку Росії буде легше захопити без бою.

Останні новини

Back to top button