Україна

«У мене на серці сльози»: війна на Донбасі продовжує забирати життя молодих українців

Ми переможемо росіян. Принаймні, вони повинні заплатити за цю війну. Ми повинні продовжувати боротьбу, щоб Путін витрачав ще більше грошей на сепаратистські республіки. Я хочу, щоб Росія заплатила. За життя мого брата, за Україну

«Полуничне фрапучіно, будь-ласка». Я роблю замовлення російською мовою. Бармен в «Арома кава» лише на хвильку піднімає свої очі і відповідає мені українською. Я сиджу за вікном, п’ю і дивлюсь, як ходять люди. Більшість людей у Маріуполі працюють на сталеливарному заводі, який був заснований у 1930 році ще за часів Сталіна і називався тоді «Азовський металургійний комбінат». Сіра сажа прилипає до фасадів будинків і обличь людей. Димарі заводу забруднюють сніг, дахи, дерева і пляж. Зараз повітря на сході України пахне ржавчиною та залізом. А іноді, тут пахне кров’ю. Тому що війна лише у 20 хвилинах їзди від моєї кав’ярні.

Про це розповідається у спеціальному репортажі німецького видання Focus, повідомляє 1NEWS з посиланням на Foreign Ukraine.

Бідність, алкоголь, борги

Повз сталеливарного заводу, повз АЗС, повз бараки. Дороги стають гіршими а поля більшими, почергово проїжджають цивільні автомобілі, стара військова техніка та занедбані радянські позашляховики. Занепалі будинки, які пахнуть вологим деревом. Палісадники, які ніколи не бачили такої розкоші, як луг чи клумба. На шляху до лінії фронту, реальність України проявляється за межами київських фасадів у вільгельмському стилі. Одна з найбідніших країн Європи. Середній дохід – близько 3000 євро на рік. Бідність, алкоголь та безнадійні борги роблять майбутнє тут не дуже веселим. Я зустрічався з українським військовим Олександром, який лише на кілька хвилин підняв голову з окопів і планував замінити батареї тепловізійної камери, коли ворожа куля вбила його. Проти сепаратистів й технологічно оснащених проросійських військ тут воювали у кросівках та з іржавими автоматами Калашникова. Зараз цей військовий конфлікт є замороженим. «Одягніть, жилети й каски!», – кричить прес-аташе, коли ми виходимо з автомобіля. Вчора ввечері я переписувався із військовим на передовій. «Це тепла ніч», – написав він мені. Я був вражений, адже це був січень і на вулиці було дуже холодно. «По нас стріляють з крупнокаліберних кулеметів, а ми відповідаємо 120-мм мінометами. Це робить ніч на фронті теплою», – пояснив військовий. В офіцера поганий настрій. «У вас лише чотири години», – каже він, руйнуючи мої плани провести якомога більше часу із військовими, щоб дізнатись більше про Олександра, якого вбили напередодні.

Бруд, кошенята й собаки-жебраки

Це 36-ий батальйон. Попередником цього підрозділу був «Азов». Тут воювали найманці зі США, Англії та Німеччини. Позиція, яку ми відвідуємо, знаходиться у катастрофічному стані, бруд по коліна у вузьких окопах. Кішки волочаться і собаки жебрають їжу.

Деніелу 26 років, він з Великобританії. Худорлявий і брудний боєць. На його обличчі, руках та в очах можна помітити відбитки війни. У 18 років він поїхав до Сирії, де добровільно допомагав у лікарні пораненим бойовикам «Ісламської держави», курдам та мирним жителям. Через кілька років він переїхав в Україну. Тут він заробляє 1000 євро на місяць, що приблизно у 4 рази перевищує середній український дохід.

Ми сидимо у невеликому імпровізованому бункері. Кошеня обіймає його за ноги. Зненацька лунає такий звук, начебто на нас падає сіре небо. «Це міномет. Така стрілянина триває кожну ніч», – пояснює Деніел. Але це більше нікого не дивує. Кілька років тому, люди бігли ховатись до підвалу, коли розлітались мінометні снаряди, а сьогодні цей звук нормально сприймають, просто як шум вітру. «А як же Олександр?» Я запитую Даніеля про товариша по батальйону, якого розстріляли напередодні. «Так, його застрелили пострілом в голову. Це просто війна. Ось де гинуть люди», – зауважує Даніель.

Де страх?

Чому я не відчуваю тут страху? А також люті, болю чи суму? Ця війна залишається для мене абстрактною навіть в її епіцентрі. Я хочу дізнатись більше про Олександра, тому їду на його малу батькывщину. У невеликому селищі під Миколаєвом проживає менше 100 людей. Тут виріс Олександр. «Я не знаю, хто винен у смерті мого сина», – каже його мати Тетяна Сергіївна. Крихітний будинок, блакитні лавки та цуценята за дверима. Зима відчувається в цьому будинку усюди. Тетяна сидить у кріслі перед пічкою. Вона плаче. Втрата сина позбавила її усіх сил. Це помітно з того, що вона нічого мені не пропонує, адже гостинність завжди була присутня в характері українців. «Неважливо, хто винен», – каже Тетяна Сергіївна. Її син зараз мертвий і нічого б не змінилось, якщо б вона знала злочинця. Вона показує мені свій вівтар: три фотографії, молодий Олександр у парадній формі, змучений Олександр після війни та Олександр незадовго до смерті з дельфіном у ставку. На цій світлині він посміхається. Мати запалює свічку, шматок хліба лежить на чарці горілки. «Чому не повідомляють про смерть Олександра, чому нічого не пишуть?», – запитує вона мене.

«У мене на серці сльози»

«Ви нічого не розповідаєте, тому що нікого уже не хвилює, що на нашу країну напали росіяни. Якщо б такі люди, як Олександр не воювали, вони б уже були тут», – стверджує його брат. Мати не хоче, щоб її син так казав і намагається його заспокоїти. Ми йдемо до свіжої могили. Кладовище засипане снігом. Більшість померлих тут були уже старими людьми. Спокій. Гарний зимовий пейзаж. Мабуть, найбільш спокійне місце за час моєї поїздки. «У мене в серці сльози, – розповідає брат Олександра. Ми переможемо росіян. Принаймні, вони повинні заплатити за цю війну. Ми повинні продовжувати боротьбу, щоб Путін витрачав ще більше грошей на сепаратистські республіки. Я хочу, щоб Росія заплатила. За життя мого брата, за Україну».

Останні новини

Back to top button