Стійкість киян: як повсякденні справи перетворюються на акт спротиву російській агресії
Це пост вдячності. Я сьогодні мала операцію (планова, нічого критичного). Вночі не спала не через ракети, а через реакцію на ліки для підготовки. Вранці мене забрала подруга, і сонну та виснажену повезла до лікарні. По дорозі ми ледве знайшли відкриту заправку, бо через тривоги це досить складно. У лікарні мене зустріли лікар та анестезіолог, які говорили зі мною так, що мені стало спокійно. Ну і long story short, я вже вдома…
До чого я. Люди, яких я згадала у своєму описі, роблять ніби досить прості речі — підтримують друзів, заправляють машини, проводять операції, організовують збори. Але вони роблять це у далеко не простих обставинах. І тому кожна така дія стає актом спротиву.
Російський терор, який ми з вами переживаємо, не просто заточений на знищення нашої цивільної інфраструктури. Росіяни хочуть випрацювати в нас відчуття “вивченої безпорадності”. Мовляв, жодні ваші дії не мають сенсу. І як ви памʼятаєте, піддослідні у межах відомого експерименту, коли ними опанувала “вивчена безпорадність”, відмовлялися боротися навіть за власне життя.
І що важливо. Завдяки цій нашій здатності кожного та кожної на своєму місці вперто продовжувати робити свою роботу, ми повертаємо собі відчуття, що бодай на щось можемо впливати. А оскільки будь-яке суспільство — це мережа взаємозалежностей, то кожен наш вплив, навіть дуже простий, підтримує цю складну систему в дії.
Бо дія — це найкращі ліки від “вивченої безпорадності”. І я вдячна людям, яких я згадала, і яких ми щодня бачимо. Людям, які прийняли реальність і діють у цих обставинах. Завдяки ним ті, кому зараз важче, матимуть на кого спертися. І матимуть приклад, що так теж можна, навіть у нашій ситуації.
*Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці “Думки” несе автор.*
[Джерело](https://www.facebook.com/olexandra.matviychuk/posts/pfbid0PFcns5FyVCfQpeVDjdGXf7b9gj6JQohEV8STH24ZSmtdnSDuvqHQXQeY5FE3Fxcjl) [Формула виживання: як подружитися з ЖЕКом і залишитися з теплом взимку 2026 року](https://focus.ua/uk/opinions/742329-chas-buti-razom-3-obov-yazkovi-umovi-povernennya-tepla-u-vash-dim)
Стійкість киян вже дістала! Чому ми маємо постійно доводити свою силу і витривалість? Скільки ще потрібно витримати, щоб нас почули? Жити в умовах війни – це не “акти спротиву”, це наша реальність! Вже набридло, що повсякденні справи стають символами боротьби. Хочеться просто жити нормально, а не в умовах постійної агресії.
Неймовірно вражає, як кияни знаходять способи протестувати і підтримувати один одного в ці складні часи! Кожен день — це новий виклик, але сила духу і єдність людей заслуговують на захоплення. Всі ці прості, але такі важливі справи, які роблять наші співгромадяни, дійсно надихають! Справжня стійкість і дух спротиву!
Навіть у найскладніші часи важливо залишатися собою і продовжувати жити, як зазвичай. Справді вражає, як прості речі можуть стати частиною боротьби. Це свідчить про силу духу й єдність людей. Сподіваюся, що все це скоро стане лише спогадом.
Це просто жахливо, що в нашій країні вже так довго триває війна, і навіть повсякденні справи стали частиною цього жахливого контексту. Невже ми дійсно маємо боротися навіть за право жити звичайним життям? Мені страшно думати, наскільки багато людей опинилися в таких умовах, коли кожен день – це малий акт супротиву. Як це впливає на психологічний стан киян? Чи зможемо ми коли-небудь повернутися до нормального життя? Ця ситуація дійсно викликає тривогу.