Російський лікар передав операцію на оці українського полоненого студенту для професійного навчання

Коли оборонець Маріуполя Григорій Туяхов був в полоні, росіяни вимагали у його матері 10 тисяч доларів за сприяння в обміні сина. Жінка не піддалась на цю та інші провокації ворога. На щастя, Григорій вже на волі. Він військовослужбовець 109-ї окремої бригади територіальної оборони. Під час боїв за Маріуполь його було двічі поранено. Одне з поранень — в око. В травні 2022 року за наказом командування разом з побратимами Григорій вийшов з «Азовсталі» в так званий почесний полон. Він мав тривати 3−4 місяці (такі були обіцянки). Але в жахливих умовах російської неволі воїн був нескінченні 3 роки й 20 днів. Кореспондент «ФАКТІВ» зустрівся з ним на пресконференції за участі уповноваженого з прав людини Верховної Ради України Дмитра Лубінця «Викриття російських ІПСО щодо полонених, обмінів та зниклих безвісти».

«В СІЗО в Курську лікар сказав, що стан критичний, я можу померти»

— За яких обставин вас було поранено в око? — ставлю питання Григорію Туяхову.

— Це сталося в Маріуполі під час штурмового бою на вулиці, якщо не помиляюсь, 10 квітня 2022 року. Куля, якою вистрелив з автомата російський військовослужбовець, влучила в мою каску, зрикошетила в окуляри й влетіла в око.

— Ви втратили свідомість?

— Так. Але вона «вимкнулась» не на довго — на декілька хвилин. Побратим, який був поруч, відстрілювався, щоб противник не міг підійти ближче. Коли я опритомнів, він здивувався: «Ти що, живий?! Відповзай!» Побратим прикривав, а я — відповзав, дістався безпечного місця. Потім мене евакуювали до стабілізаційного пункту. Там перев’язали, дали антибіотики, щоб не погіршувався стан. Потім я перебрався на «Азовсталь».

— Пораненим оком тоді ще бачили?

— На жаль, ні.

— Зрозуміло, що в тих умовах можливості лікарів шпиталю на «Азовсталі» були обмежені. І все ж, що вони змогли зробити з вашим пораненням?

— Обробляли антисептиком, давали антибіотики (це не давало запалення розширюватись), наклали пов’язки, щоб око не травмувалося ще більше. Тоді воно було на місці, але повільно витікало. Якби була можливість тоді кваліфіковано зробити операцію, певно, око вдалось би врятувати. Адже відповідна методика в офтальмологів давно напрацьована. Власне, операцію могли зробити російські лікарі, коли я потрапив в полон. Або ж росіяни мали можливість не гаючи часу обміняти мене — бачили ж, яке в мене поранення. Щоб вони так вчинили, то операцію мені зробили б на вільній території України. Але сталося, на превеликий жаль, те, що сталося — я втратив око.

В російському полоні мені навіть антибіотики не давали. Взагалі жодної медичної допомоги там не отримував. В результаті око витекло повністю, почався абсцес, дуже сильно набрякло обличчя.

— Це відбувалось в колонії в Оленівці, де росіяни згодом влаштували теракт?

— Було так: спершу я, дійсно, потрапив в Оленівку (це на окупованій території України). Звідти мене етапували в росію — в СІЗО в Таганрог. А потім перевели в СІЗО Курська. Там, в Курську, й почався абсцес.

— Адміністрація СІЗО на це відреагувала?

— Так — викликала цивільного лікаря. Він сказав, що стан критичний, що я можу померти. Тож наступного дня військові поліцейські відвезли мене в кайданках в цивільну лікарню. Там студент під наглядом лікаря і в присутності співробітників військової поліції провів під місцевим наркозом операцію — попрактикувався на мені у видаленні залишків ока. Певно, на місцевих бабусях і дідусях, яких я бачив в тій лікарні, оперувати йому ще не дозволяли. А за мене відповідальність мінімальна, тож лікар й дозволив студенту попрактикуватися на мені. До речі, якщо адміністрації російської тюрми доводиться відправляти українського полоненого в цивільну лікарню, то його в медзакладі оформлюють як… бездомного.

Після операції військові поліцейські доставили мене в 416-й військовий шпиталь в Курську, де під наглядом їхніх колег перебувають українські військовополонені після хірургічних операцій.

— В тому шпиталі полонених били?

— На жаль, не били. Та харчування навіть там було мінімальним. З їжею і взагалі умовами утримання справи в російському полоні вкрай погані.

«Мене штовхнули в котел, в якому горів вогонь»

— В Оленівці, в СІЗО в Таганрозі й Курську вас катували?

— Так. У Таганрозі навіть заштовхували в пічку. Мене там майже щодня водили на допити. Під час одного з допитів потягли до котла. Тут слід сказати, що в тому слідчому ізоляторі немає централізованого опалення. Там опалення локальне, тому й встановлено котел (велику пічку з чималою трубою). Навіть влітку вони розпалюють його — гріють воду для якихось господарських потреб.

Так от, нас водили коридорами в зігнутому положенні — голова нижче колін, руки за спиною максимально підняті догори. В такому положенні мене підвели до котла. Російський в’язень відкрив за командою опера хвіртку котла, і вони почали штовхати мене туди обличчям вперед. Я став кричати, що мені пече обличчя. Вони сміялися, погрожували, що взагалі мене спалять. Кричали: «Говори! Говори!» В якийсь момент штовхнули мене в середину. Я, бувши в зігнутому положенні, не зміг встояти, впав, сильно опік лікоть. Шрам від опіку лишився досі, і коли мене обміняли, українські лікарі його зафіксували.

— Заради чого росіяни заштовхували вас в той котел? Що вони хотіли від вас дізнатися?

— Вони зробили це фактично заради свідчень, які й без того вже почули від мене. Але російські опери вимагали, щоб я сам на себе щось придумав. Торочили: «Говори!»

Важливий момент: перед виходом в полон командування на «Азовсталі» нас наставляло — злочинів ми не вчиняли, тому розповідайте все, як є. Я й казав росіянам: так, я військовослужбовець, так, 25 лютого 2022 року добровільно прийшов в тероборону Маріуполя. Власне, я служив й раніше, але у 2021 році повернувся до цивільного життя. А коли розпочалося повномасштабне вторгнення, добровільно повернувся в військо. Все це розповів, а опери мені: «Рассказывай, как гражданских убивал! Столько гражданских жертв. По любому, это вы их убили». І так щодня на допитах: «Рассказывай! Рассказывай! Рассказывай! Говори! Говори! Говори!» На допитах били, застосовували електричний струм (втикали в розетку електричну виделку, а на протилежному кінці — оголені дроти, їх притуляли мені до руки), повторюючи «мантру»: «Рассказывай! Рассказывай!». Від тих допитів на руці лишилися сліди від опіків електрострумом.

До того ж вони намагалися впливати на мою маму.

— Яким чином?

— Зверталися до неї через месенджери. Першого разу написали, що, якщо вона перерахує їм гроші, вони покажуть відео зі мною. Наступного разу пообіцяли, якщо заплатить чи то 10, чи то 15 тисяч доларів, що посприяють, щоб мене скоріше обміняли. Мама на перше повідомлення, якщо не помиляюсь, щось відповіла, а на друге написала, що вони помилились номером. Зробила скриншоти тих ворожих дописів і передала в відповідні органи України.

— Виходить, ефесбешники та тюремники вимагають від полонених контакти родичів?

— Так. Вони неодноразово проходили по камерах і казали написати номери телефонів рідних, не пояснюючи навіщо. Доводилось писати.

— Коли почалася велика війна, ваша мама встигла виїхати з Маріуполя?

— Вона тоді була за кордоном, в Європі. Повернулась в Україну в перші дні повномасштабного вторгнення, встигла забрати з Маріуполя мого молодшого брата. З того часу мама живе в Києві.

«Через важкі метали у воді сильно набрякають ноги. В декого вони починають гнити»

— Перед обміном у вас було передчуття, що скоро будете на свободі?

— Було так: тюремник зайшов в камеру, назвав моє прізвище, скомандував: «С вещами на выход». Я подумав, що буде черговий етап, бо в мене їх було чимало за час полону. В одному з приміщень зібрали партію полонених. Дали інший одяг: кому стару військову форму, кому — цивільні речі (ношені, брудні, деякі порвані). Потім завели в дуже маленьку камеру тимчасового утримання, в яку зазвичай заштовхують багато людей. Ми простояли там декілька годин, перешіптуючись, для чого все це робиться. Більшість хлопців, яких зібрали в тій камері знаходились в полоні з 2022 року. Приблизно так починались всі етапи, які ми пережили. Тож схилялись до думки, що це черговий етап. Бо думали, що перед обміном має бути якось по-іншому.

**Ми тоді знаходились в Пермському краї в місті Кизил. Нас посадили в автозак. Везли кудись дуже довго. Очі були зав’язані скотчем (декому ще й пакет на