Україна

Російська імперія уже давно розвалилась, але Кремль боїться це визнати

Путінський «Русский мир» буде неминуче зменшуватись у своїх кордонах, адже застарілий імперіалізм Москви відлякує сусідні країни

Офіційні особи та засоби масової інформації у Москві критикують білоруські продемократичні акції протесту, вказуючи на роботу екстремістів та іноземних агентів та попереджаючи про загрозу націоналізму. Разом з тим вони проводять паралелі з радянською боротьбою проти нацизму під час Другої світової війни. Ці наративи не є новими і вони перегукуються з реакцією Кремля на демократичні повстання 2004 і 2014 років в Україні.

Про це йдеться в аналітичній публікації Тараса Кузьо, наукового співробітника Інституту зовнішньої політики при Університеті Джона Гопкінса та професора Національного університету «Києво-Могилянська академія» на сторінках Atlantic Council, – інформує 1NEWS з посиланням на Foreign Ukraine.

Відсутність креативу у Москві уже не повинно викликати здивування. Це добре продається у сучасній Росії, де ставлення до колишніх полонених народів радянської та царської епох залишається вражаюче імперіалістичним і майже ніхто не сумнівається в етиці російського панування. Таке мислення дозволяє Кремлю демонізувати національне пробудження у пострадянському світі, як зрадницьку русофобію. Це також затьмарює процеси національного будівництва, які розпочались у 1991 році і досі тривають.

Подібні твердження про русофобський націоналізм, принаймні, частково підтримуються прихильниками Путіна на Заході, що віддзеркалює домінування русоцентричного мислення в країнах колишнього СРСР. Це потрібно змінювати, якщо міжнародна спільнота бажає повністю усвідомити наслідки геополітичної турбулентності, яка викликана тим, що пострадянські країни позбуваються русифікації та повертаються до власної ідентичності. Розуміння цього постімперського процесу є ключем до розуміння сучасної кризи в Білорусі й розшифрування драматичних змін в українському суспільстві. Це також кращий шанс спрогнозувати, як регіон буде розвиватись у майбутньому.

Процеси національного будівництва у Білорусі та Україні не є виявами антиросійського екстремізму, а закономірною та необхідною відповіддю на епоху російського панування, яка відходить у минуле. На території колишнього СРСР, пострадянські країни тепер утверджують національну ідентичність, яка неминуче не співпадає з нав’язаними уявленнями імперського минулого. Це відкриває нові перспективи для міжнародної аудиторії, яка звикла раніше дивитись на цей регіон, винятково через призму Росії.

Це особливо є помітним в Україні. Пострадянська Україна – одна з найбільших пострадянських республік за чисельністю населення, яка має найтриваліший досвід російського імперського правління. Тим не менш, масштаби просування України з 1991 року до національної ідентичності є глузуванням над спробами Кремля визнати цю історичну подію справою рук екстремістів та сторонніх.

Інформаційна війна Москви проти української ідентичності ігнорує соціальні зміни та перебільшує вплив радикальних елементів в Україні. Це передбачає надання зайвого значення подіям дрібного масштабу та маргінальним постатям, щоб створити національну ілюзію. В межах цієї кампанїі Кремль часто звинувачують в організації ультраправих мітингів та екстремістських інцидентів в Україні. Справді, під час нещодавнього обміну полоненими між Києвом та Москвою на початку 2020 року дуже відомого «українського неонациста» передали Росії. Справа Едуарда Коваленка ілюструє тривалу історію Росії у вирощуванні «фіктивних фашистів» з пропагандистською метою й викликає запитання щодо авторитету інших маргінальних угрупувань в Україні. Їх основна функція – це слугувати привидом для кремлівського телебачення та довірливих міжнародних кореспондентів.

Насправді, незважаючи на полярний вплив війни з Росією, ультраправі політичні партії не могли чинити жодного електорального впливу на національному рівні в Україні. Під час президентських та парламентських виборів у 2014 та 2019 роках підтримка націоналістичних партій надалі є мізерною і набагато меншою, аніж в багатьох країнах-членах Євросоюзу. Тим часом, переконлива перемога російськомовного кандидата-єврея Володимира Зеленського на президентських виборах у 2019 році яскраво проілюструвала той аспект українського національного будівництва, який Кремль не хоче визнавати. Обрання Зеленського стало сьогодні найяскравішим свідченням громадянської ідентичності у незалежній Україні, яка виходить за межі традиційно вузьких мовних та етнічних кордонів, щоб віддзеркалити реалії сучасної української нації.

Ця громадянська національна ідентичність органічно розвивалась з часу набуття Україною незалежності у 1991 році, але цей процес миттєво прискорився після початку військових дій з Росією у 2014 році. Хоча українською мовою спілкуються на фронті, російська мова домінувала у провідних добровольчих батальйонах, допоки вони не були інтегрованими до Збройних Сил України. Цей мовний плюралізм відображається в етнічному складі захисників України. Значна кількість грузинів, кримських татар, чеченців, білорусів та росіян воювали за Україну з 2014 року, в той час коли різні гілки православної конфесії приєднались до інших християн разом з євреями та мусульманами.

Конфлікт виявив недоліки у традиційних прагненнях Росії з географічного поділу України на націоналістичні та прокремлівські табори. Дніпропетровська область, яка знаходиться у здебільшого російськомовному центрі східної України вирізняється найбільшими військовими втратами в Україні. Тут лікують величезну кількість українських військових і тут відкрили перший в країні меморіальний музей, присвячений конфлікту на Донбасі. Тим часом, в Західній Україні зафіксували найвищий рівень ухиляння від військового призову, незважаючи на те, що Кремль зазвичай зображає цей регіон джерелом усіх націоналістичних настроїв у сучасній Україні.

Еволюційний характер національної ідентичності у незалежній Україні також можна побачити у зміненому ставленні до мови. Хоча мовні питання надалі часто використовуються на українській політичній арені, опитування громадської думки вказують на дивовижно високий рівень консенсусу та зростання толерантності у ключових аспектах мовних дебатів.

Комплексне загальнонаціональне дослідження, яке провели Центр Разумкова та Фонд демократичних ініціатив імені Ілька Кучеріва наприкінці 2019 року виявило факт російськомовного українського патріотизму. Також було досягнуто консенсусу щодо ролі української мови, як важливого маркера незалежності, при цьому рівень визнання варіювався від 95% на заході і 86% у центрі країни до 64-71% на сході та півдні. Більшість українців в усіх регіонах також погодились з тим, що мінімум половина національних ЗМІ повинні бути україномовними. Іншими словами, вимальовується більш витончена картинка, коли мова більше не визначає ідентичність, а визнається важливим національним символом.

Дедалі більше українців, які ідентифікують себе етнічними є ще одним свідченням зміцнення постімперської національної ідентичності України. За даними на 1989 рік, етнічні росіяни становили 22% населення України. До моменту перепису населення у 2001 році, їх кількість впала до 17%. Нові опитування 2017 року, проведені Інститутом Горшеніна та німецьким фондом Фрідріха Еберта засвідчили, що кількість громадян України, які вважають себе росіянами знизилась до 6%. Хоча це зниження може бути частково пов’язано з міграційними потоками після розвалу СРСР й тимчасового виключення етнічних росіян з окупованого Криму та Донбасу, це також говорить про готовність українських громадян з різних верств суспільства вважати себе українцями.

Усі ці події у комплексі свідчать, що Україна досягнула значних успіхів у своїх прагненнях до побудови громадянської держави. Громадянський характер сучасної української ідентичності виявляється у прагненні українців демонструвати ворожість до російських можновладців, а не до російського народу. Опитування громадської думки, проведене центром Pew Research у 2019 році засвідчило, що схвалення Володимира Путіна різко впало з 56% до 11% за період з 2007 до 2019 років. Тим часом, дослідження Київського міжнародного інституту соціології, проведене у лютому 2019 року засвідчило, що 77% українців позитивно ставляться до росіян загалом. Це разюче контрастує з пропагандистськими наративами Кремля про русофобську Україну і демонструє, що більша повага Росії до суверенітету України може швидко покращити двосторонні відносини.

Найбільшою перепоною на шляху покращення відносин між Росією та пострадянськими країнами цілком може бути небажання РФ ставитись до них з повагою. Кремль демонізує національне будівництво, але найбільш токсичною пострадянською національною ідентичністю є сама Росія. За 20 років правління Путіна реваншистські настрої і відверто імперіалістична риторика стали повсякденними рисами російського національного дискурсу. І це не лише слова. Окупація Росією цілих регіонів України, Грузії та Молдови відображає готовність Кремля зміцнити свій ревізіоністський світогляд військовою потугою.

Нещодавній досвід переконливо свідчить про контрпродуктивність безкомпромісного ставлення Росії до своїх колишніх володінь. Шестирічна війна проти України має катастрофічні наслідки для російського впливу. Відкрите втручання Кремля у Білорусі невдовзі може негативно вплинути на ставлення білорусів. Спроба Путіна підтримати режим Лукашенка у Мінську може виявитись успішною у короткостроковій перспективі, але, ймовірно, серйозно підірве статус Росії серед нового покоління білорусів, які переживають національне пробудження, але не заперечують проти приятельських відносин з Москвою.

Агресивна реакція Росії на державне будівництво у Білорусі та Україні демонструє нездатність Москви змиритись з втратою імперії. Сучасна Росія невдоволена новою реальністю, коли колишні колонії кидають виклик давно усталеним імперським догмам. Допоки це не зміниться, пострадянський регіон залишатиметься джерелом геополітичної турбулентності. А путінський «Русский мир» буде неминуче зменшуватись у своїх кордонах, адже застарілий імперіалізм Москви віддаляє природніх союзників.

Tags

Останні новини

Back to top button
Close
Close