Путін брязкає зброєю, оскільки усвідомив, що назавжди втратив Україну

Перекинувши російську армію до кордону з Україною, Володимиру Путіну вдалося привернути увагу всього світу. Але серед усіх спекуляцій та прогнозів щодо подальших кроків Кремля, одне ключове питання залишається без відповіді: чому саме зараз? У неоголошеній війні між Росією і Україною немає нічого нового. Наступ Москви вперше почався в лютому 2014 року з анексії Криму. Незабаром розпочався військовий конфлікт під керівництвом Кремля на сході України. Останні шість років передові лінії конфлікту залишалися більш-менш статичними. Що переконало Путіна знову погрожувати такою драматичною ескалацією? Як і у випадку з будь-яким іншим великим геополітичним гамбітом, нинішні дії Росії, ймовірно, викликані низкою факторів.

Про це йдеться в авторській колонці Пітера Дікінсона, редактора Атлантичної ради, повідомляє 1NEWS з посиланням на Foreign Ukraine.

На внутрішньому фронті Путіна чекають парламентські вибори у вересні 2021 року, коли економіка знаходиться в затяжному спаді і наростають ознаки занепокоєння з приводу рішення продовжити його правління до 2036 року. Маленька переможна війна, безумовно, слугуватиме для Путіна таким бажаним відволіканням уваги.

На міжнародному рівні зараз також сприятливий час, щоб перевірити рішучість західного світу. У США президент Байден все ще намагається встати на ноги і створити свою команду. Канцлер Німеччини Ангела Меркель готується піти у відставку наприкінці 2021 року, а Великобританія як і раніше стурбована наслідками Brexit.

Безумовно, всі ці сприятливі обставини зіграли свою роль. Однак найбільш важливі події останніх місяців відбулися всередині України. З початку 2021 року президент України Володимир Зеленський зробив низку сміливих і несподіваних кроків щодо маргіналізації прокремлівських сил своєї країни, рішуче налаштувавши свою владну команду на досягнення геополітичної мети у формі євроатлантичної інтеграції.

Ця політика передбачає атаку на особистого друга і неофіційного представника Путіна в Україні Віктора Медведчука. Протягом попередніх 7 років українська влада дозволяла Медведчуку відкрито вести прокремлівську діяльність в країні, навіть надавши йому особливі привілеї прилетіти в Москву для приватних аудієнцій з Путіним. Більшість експертів вважали, що ця дивна ситуація відображає негласні домовленості між Києвом і Кремлем щодо незамінимості Медведчука в делікатних мирних переговорах.

Все змінилося в лютому 2021 року, коли Зеленський оголосив про закриття трьох прокремлівських українських телеканалів, пов’язаних з Медведчуком, і наклав особисті санкції на проросійського діяча разом з його дружиною. З огляду на тісні зв’язки Медведчука з Кремлем і його очевидний статус недоторканного, це було витлумачено як акт непокори, спрямований проти самого Путіна.

Сміливість кроків Зеленського викликала обурення у Москві. Через кілька днів після рішення закрити телеканали Медведчука, кремлівські сили на сході України активізували свої атаки уздовж 400-кілометрової лінії фронту. До початку квітня 2021 року, кількість загиблих в Україні за рік зросла до 27 солдатів, що складає більше половини від загальної чисельності загиблих протягом 2020 року. Поки відбувалася ця локальна ескалація, нарощування звичайних російських військ почалося в окупованому Криму і в інших регіонах вздовж 2000-кілометрового сухопутного кордону Росії з Україною.

Тим часом кремлівські лідери і ставленики режиму займались оголошенням серії витончено завуальованих погроз і емоційно забарвлених заяв на адресу України. Заступник глави адміністрації Путіна Дмитро Козак нещодавно порівняв український уряд з «дітьми, що грають з сірниками» і попередив, що будь-яка військова ескалація означатиме «початок кінця України». На тлі наростаючого хору антиукраїнської істерії на контрольованому Кремлем російському телебаченні популярний ведучий Дмитро Кисельов 11 квітня 2021 року використовував своє провідне шоу, щоб затаврувати Україну як «нацистську державу», заявивши, що Росія змушена буде втрутитися військовим шляхом. щоб «денацифікувати» країну.

Спроби Росії виправдати розгортання своїх збройних сил і нещодавній сплеск антиукраїнської риторики є порожнім звуком. Кремль стверджував, що Київ планує військову операцію з метою повернення окупованого Донбасу силовим шляхом, і звинуватив НАТО в загрозі Росії. Жодне з цих звинувачень не було підтверджено переконливими доказами, і лише деякі військові експерти вважають припущення про неминучий напад на Україну правдоподібними.

Натомість, дії Москви, схоже, видають ледь приховану лють Росії з приводу того, що Україна безповоротно втрачена. Хоча вплив Росії в Україні впав до рекордно низького рівня з початку бойових дій у 2014 році, Москва донедавна твердо заперечувала катастрофічні геополітичні прорахунки через напад на Україну. Сам Путін продовжував сповідувати віру в те, що росіяни і українці – «одна нація», в той час як російський істеблішмент, схоже, щиро розглядав кризу у двосторонніх відносинах як тимчасову.

Нещодавні дії президента Зеленського викрили ці помилки. Коли він вперше переміг на виборах у квітні 2019 року, Зеленський виглядав ідеальним кандидатом Кремля. Російськомовний єврей і новачок в політиці, Зеленський не поділяв націоналістичних тенденцій, які робили його попередника Петра Порошенка настільки неприємним для Москви. Більше того, він провів значну частину своєї кар’єри в російському шоу-бізнесі і публічно виступав за припинення війни між двома країнами.

Однак незабаром Зеленський виявив, що його поступки Кремлю були вулицею з одностороннім рухом. Український лідер укомплектував своє найближче оточення доброзичливими до Росії особами і замінив військову риторику попередньої адміністрації дипломатичними евфемізмами. На лінії фронту він погодився вивести українські війська з низки стратегічних точок і наклав нові жорсткі обмеження, які унеможливили здатність його військ вступати в бій із супротивником.

Все це не викликало бажаної реакції Кремля. Замість цього Москва зміцнила свою владу на сході України, видавши російські паспорти сотням тисяч місцевих жителів. До кінця 2020 року стало ясно, що мирний процес повністю зупинився, і Зеленському не залишалося нічого іншого, як змінити курс і схвалити євроатлантичний вибір України.

Відмова Росії піти назустріч Зеленському, судячи з усього, була сформована помилковою вірою у відродження проросійських політичних сил України. Насправді підтримка прокремлівських партій і кандидатів впала після початку бойових дій. На чотирьох поспіль виборах за останні 7 років промосковські сили намагалися колективно подолати 20-відсотковий бар’єр. Це дуже далеко від парламентської більшості і президентських перемог, яких вони домоглися у довоєнні роки.

Немає також жодних підстав вважати, що ситуація може покращитися. З прокремлівським електоратом, сконцентрованим у демографічній групі пенсіонерів, появою нового покоління українців, які виступають за західну інтеграцію і знають Росію, передусім, як націю-агресора, уявлення про політичне повернення України в орбіту Кремля зараз дуже надумані. Справді, чудова трансформація Зеленського за менш ніж два роки від лояльного до Росії кандидата до антикремлівського хрестоносця зайвий раз підкреслила відсутність будь-якої точки дотику між незалежною Україною та Росією.

Погіршення політичного іміджу Росії в Україні відбивається практично в усіх сферах повсякденного життя. Колись Росія була основним економічним партнером України, але обсяги двосторонньої торгівлі з 2014 року впали приблизно на 75%, внаслідок чого Євросоюз та Китай вийшли у лідери. Конфлікт призвів до величезного розколу у практично неподільних російських і українських індустріях розваг: багатьом російським знаменитостям заборонений в’їзд в Україну, а українські телеканали більше не транслюють російський телевізійний контент. У духовній сфері, створення Православної церкви України у 2019 році різко підірвало авторитет Російської православної церкви в Україні і призвело до втрати нею сотень парафій.

Ці невдачі позбавили Росію інструментів м’якої сили, які донедавна складали основу панування Москви над Україною. Замість цього Путін тепер практично не має можливості вплинути на події в Україні, крім прямої загрози військовою силою. Це означає провал зовнішньої політики катастрофічного масштабу.

Коли Путін прийшов до влади на рубежі тисячоліть, відносини між Росією і Україною були настільки близькими, що кордони між двома пострадянськими країнами часто стиралися. За допомогою серії грубих помилок і сприйняття бажаного за дійсне, Путін зазнав найбільшої геополітичної поразки в історії Росії. Не дивно, що він так лютує.

Це робить нинішній період навіть більш небезпечним, ніж може здатися на перший погляд. Путіна не можна зрозуміти з точки зору повсякденної раціональності, що лежить в основі процесів ухвалення рішень більшістю західних політиків. Навпаки, він керується почуттям своєї історичної місії щодо відродження імперської величі Росії. Насамперед, це контроль над Україною.

Путін чудово розуміє: якщо він стане відомий як людина, яка втратила Україну, уся його історична спадщина буде зруйнована. Це доля, з якою він зараз зіткнувся, і саме тому західний світ повинен справді серйозно поставитися до його брязкання зброєю. Немає жодних гарантій, що Путін вже готовий до великомасштабного військового наступу. Більш ймовірно, що наказ про концентрацію військ на кордоні з Україною викликаний розчаруванням з приводу нахабства Зеленського і бажанням нагадати йому про основні геополітичні реалії. Проте, не можна виключати і катастрофічної ескалації.

У найближчому майбутньому життєво важливо, щоб міжнародне співтовариство продемонструвало свою незмінну підтримку України і непохитну прихильність територіальній цілісності країни. Це означає не тільки гучну підтримку Києва, а й чіткий і недвозначний месидж Кремлю щодо високої ціни, яку Росія заплатить за будь-які акти агресії.

Також важливо вийти за рамки нинішньої кризи. Російсько-українська війна йде восьмий рік поспіль і кінця їй не видно. Це протистояння пояснюється відмовою Росії визнати реальність незалежної України. Поки західний світ не змусить Москву відмовитися від цих імперських амбіцій, конфлікт в Україні залишиться дестабілізуючим фактором в міжнародних відносинах.