Чи стане Сєвєродонецьк другим Маріуполем? Гайдай про ситуацію на Луганщині

Про те, чи загрожує Сєвєродонецьку та Лисичанську оточення та чому там попри смертельну небезпеку залишаються тисячі цивільних, DW поговорила з очільником Луганської ВЦА Сергієм Гайдаєм.

Промислові міста Сєвєродонецьк і Лисичанськ на Луганщині, в кожному з яких до масштабного вторгнення Росії проживало близько ста тисяч людей, нині є найгарячішими точками на лінії фронту. Втім, у Сєвєродонецьку досі залишаються 15 тисяч мирних мешканців, а у сусідньому Лисичанську – 20 тисяч. Це лише приблизні оцінки місцевої влади, адже порахувати людей, які ховаються від безперервних обстрілів російської армії в підвалах, неможливо.

В обох містах відсутнє водопостачання та електроенергія, немає мобільного зв’язку та інтернету, а загроза повної блокади стає дедалі більш реальною. Російські війська, які намагаються їх оточити, прагнуть перерізати трасу Бахмут-Лисичанськ. Цей шлях, котрий через його велике гуманітарне значення називають “дорогою життя”, стає все більш небезпечним. Про ситуацію на Луганщині кореспонденти DW на Донбасі поговорили з керівником Луганської військово-цивільної адміністрації Сергієм Гайдаєм.

DW: Пане Сергію, багато хто вважає, що Лисичанськ та Сєвєродонецьк можуть стати наступним Маріуполем. Чи є ще шанс уникнути цього?

Давати прогнози під час війни дуже важко. Луганщина тримає лінію оборони і всі ці три місяці щоденно обстрілюються позиції наших захисників. Траса (Бахмут-Лисичанськ – Ред.) повністю прострілюється. Безпечно дістатись міст Сєвєродонецьк та Лисичанськ вже немає можливості. Ворог поставив собі за мету повністю захопити Луганську область. Всі зусилля зараз кинуті саме проти нас і все можливо. Ми зараз бачимо, що Сєвєродонецьк російська армія просто знищує. Вони обстрілюють все місто. Їм все одно, чи є там цивільні, чи це лікарня, школа або садочок.

Чого бракує українській армії, щоб захистити ці міста?

Далекобійної артилерії. Її нам не вистачає дуже сильно. Нам потрібні гаубиці, артилерія – такого класу, як французькі “Цезар” (французька самохідна артилерійська установка – Ред.) чи американські М777 (гаубиці британського виробництва, які Україні постачають США – Ред.). Це нам потрібно для того, щоб тримати ворога на великій відстані та вибивати його. Адже Росія виграє не військовою тактикою. Російські солдати ніколи нормально не воювали – вони нападали тільки на слабкого противника. Тому і зараз вони втрачають ініціативу в багатьох областях. Але тут вони місяцями просто розстрілюють наші позиції, повністю знищують міста і вже потім проходять по згарищах. Якщо у нас буде далекобійна артилерія і достатня кількість снарядів до неї, ми цю війну виграємо набагато швидше.

Але ж декілька десятків гаубиць М777 вже поставили?

Це недостатня кількість. Нам потрібно більше – для того, щоб не просто зупинити ворога, а вже йти в контрнаступ.

У Лисичанську нам сказали, що в місті залишаються понад 20 тисяч людей. У Сєвєродонецьку також досі перебувають тисячі мирних мешканців. При цьому щодня вивозять лише декілька десятків цивільних. Отже, шанс евакуювати всіх дуже маленький?

Дійсно, зараз шансів вже набагато менше, тому що траса прострілюється. Але протягом трьох місяців я щодня закликав людей евакуюватись. Ми вивезли понад 40 тисяч людей. Багато виїхали самостійно. Те, що люди досі залишаються у своїх будинках – виключно їхнє рішення. Ми займаємось евакуацією, а не депортацією. Ми не можемо силоміць кудись вивозити людей. І все ж таки, коли ми збираємо певну групу людей, які погоджуються виїхати, ми їх вивозимо.

У Сєвєродонецьку та Лисичанську багато хто нарікає, що гуманітарної допомоги недостатньо. Дехто вважає, що влада їх покинула, кажуть, що Ви самі виїхали з області та буваєте там лише час від часу.

По-перше, влада в містах залишається. Так, вона не ночує в містах, тому що це небезпечно. Який сенс від керівника міста, якщо він залишиться в місці без зв’язку, без можливості привезти гуманітарні вантажі? Від того, що він буде ходити по центральному майдану і казати: “Я тут, поруч з вами” жодної користі людям не буде. А ми завезли сонячні панелі, в гуманітарному штабі і в лікарні є Starlink.

Ми завозимо резервуари для води, зараз підвозять фільтри для води і таблетки для її очищення. У людей є їжа. Тим, що люди залишаються, вони наражають на небезпеку всіх – і себе, і тих хлопців, які постійно привозять їм воду, ліки та їжу. Тому ці дорікання взагалі недоречні.

Наскільки критичним є нині брак продуктів харчування?

У нас немає браку на наших складах, у нас зараз є проблема в містах, тому що у нас немає сотні вантажівок, які можуть приїхати та одразу привезти необхідну кількість. У нас немає достатньо сміливих водіїв, які були б готові поїхати, адже кожна поїздка небезпечна для життя.

Кожного дня відправляємо гуманітарні вантажі і ми будемо їх возити, поки дозволятиме безпекова ситуація. Один міст вже між Сєвєродонецьком і Лисичанськом зруйнований. Ще залишилися напрямки, якими можна проїхати, але не по всім з них вантажівкою. Тому зараз ми намагаємось привозити гуманітарну допомогу в Лисичанськ вантажівками, а звідти вже легковими автомобілями підвозити в Сєвєродонецьк. Звісно, можливостей буде все менше і менше. Але ми три місяці намагалися достукатися до людей, щоб вони виїжджали в евакуацію, тому що, на жаль, міста будуть зруйновані росіянами – вони їх вже руйнують.

У містах на лінії фронту військові та техніка часто знаходяться серед цивільних будинків. Наскільки це виправдано, адже це викликає вогонь у відповідь та наражає на небезпеку мирних мешканців?

А для чого в Другу світову війну тримали міста? Місто – це фортеця. Так завжди було і, на жаль, так і залишиться в будь-якій війні. Що треба зробити? Щоб російська армія почекала, поки наші солдати вийдуть в чисте поле і їх просто там розстріляла?

Це не 1812 рік, коли солдати виходили в поля, вишиковувалися та стріляли один в одного. На нас кидають касетні снаряди, нас бомблять фосфорними бомбами, розстрілюють цивільні будинки разом зі школами, з будинками для літніх людей. Тобто вони по нас стріляють, а ми? Що ми повинні робити? Здаватись? Ніхто з українців не буде здаватись – ніколи в житті. Це наша земля і ми будемо її захищати. І якщо місто – це фортеця, то ми будемо цю фортецю використовувати обов’язково. Росія не надала можливості вийти цивільним. Декілька разів, коли були погоджені гуманітарні коридори в Луганській області, щоразу евакуаційні автобуси потрапляли під обстріли.

Яка частина Луганської області наразі контролюється українськими силами?

До десяти відсотків, на жаль.

На Луганщині війна триває з 2014 року, було багато часу, щоб підготуватися до наступу. Чому росіянам зараз вдалося доволі швидко захопити більшу частину області?

У Росії набагато більше техніки, набагато більше солдатів. Повномасштабне вторгнення 24 лютого почалося з різних напрямків і дуже величезними силами. Тут вже працювала військова тактика і вона зіграла важливу роль. Невеличка частина Луганської області залишилася (під контролем ЗСУ – Ред.). І три місяці її не можуть захопити. Ми й досі захищаємо Луганщину та сковуємо величезну навалу російської армії. Якби ми тримали територію по всьому кордону, ми б просто розтягнули свої війська, їх би швидко знесли або пробили лінію оборони і ми, можливо, зараз воювали б вже в Полтаві. А так ми стримуємо величезну кількість військ і стримуємо саме на Луганщині – даємо можливість, щоб прийшло те іноземне озброєння, яке нам надають з величезним запізненням та не в тій кількості, на яку ми чекаємо.

Джерело: Українська служба DW

---

Новини від 1News в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/UA_1NEWS