Чому Росія стягувала свої війська до кордонів з Україною

Гаряча інформаційна війна, повзуча ескалація та інші попередження та події вказують на те, що Росія готується до нового нападу на Україну. Чи буде це анексія Донбасу, початок повномасштабних бойових дій або введення російських «миротворців»?

Про це йдеться в аналітичній публікації Джеймса Шерра, страшого наукового співробітника Інституту зовнішньої політики Естонії, повідомляє 1NEWS з посиланням на Foreign Ukraine.

Минуло понад 6 років з тих пір, як так звані Мінські домовленості-2 поклали край останньому військовому конфлікту високої інтенсивності в Україні. Але було б самовпевнено припускати, що ця перерва триватиме дуже довго.

Оскільки Пакет заходів щодо виконання Мінських угод [від 5 вересня 2014 року] був підписаний представниками Росії, України, ОБСЄ та невизнаними лідерами двох самопроголошених республік Донбасу 12 лютого 2015 року, більше військовослужбовців було вбито під час подальшого конфлікту меншої інтенсивності, аніж за весь час його тривалості.

Однак цей факт не завадив багатьом на Заході розглядати хиткі пост-мінські умови як новий статус-кво, коли насправді Мінськ не зробив нічого, окрім вельми дискусійного і постійно ігнорованого перемир’я. Незважаючи на численні раунди наступних переговорів, два раунди перемовин на вищому рівні, різниця у поглядах на те, що передбачають угоди і які зобов’язання вони тягнуть, не зменшилась ані на йоту.

Поряд з вірою в появу «статус-кво» вкоренилося друге переконання: Росія задоволена цим статус-кво і просто домагається його ратифікації. Це переконання грунтується на двох здорових і двох помилкових припущеннях.

Перше обґрунтоване припущення полягає в тому, що до тих пір, поки Росія контролює ці «окремі райони», а також міждержавний кордон, Україна не зможе відновити свій контроль без її згоди. По-друге, поки це так, членство України в НАТО не розглядається.

Але перше помилкове припущення полягає в тому, що ці досягнення визначають межі цілей Росії. Навпаки, навіть за часів Єльцина основною метою Росії, за словами колишнього президента Дмитра Медведєва, була «синхронізація розвитку» двох держав – мета, яку до 2014 року переслідували шляхом жорсткої дипломатії і м’якого примусу, а після – гібридною війною.

На думку Москви, Мінські домовленості гарантують «республікам» місце в структурах влади України і де-факто право вето на її основний курс. Це результат, з яким Україна відмовляється миритися. Поки що її партнери по «Нормандії» – Франція і Німеччина, теж відмовляються сприймати це, як і США. Таким чином, для Росії перемир’я стає дедалі більшою перешкодою на шляху до досягнення її цілей. Ця невідповідність демонструє неспроможність другого припущення: до тих пір, поки будуть мати місце дипломатія і діалог, конфлікт не відновиться. Однак дипломатичний застій і «заморожування» конфлікту не слова-синоніми.

Виховання Зеленського

Незважаючи на велику ейфорію в інших країнах, через кілька тижнів після обрання Володимира Зеленського в квітні 2019 року, Кремль прийшов до висновку, що він слабкий, його адміністрація знаходиться в протиріччі і його можна схилити до досягнення загальних цілей Росії.

Майже з самого початку контраст між примирливим підходом Зеленського і завзятістю Петра Порошенка був занадто очевидний. На превеликий жаль для фахівців Міністерства закордонних справ і Збройних сил України, керівник Офісу Президента України Андрій Єрмак – людина без дипломатичних або військових повноважень – став хранителем зворотних каналів зв’язку з Москвою. Дійсно, «повне і всеосяжне» припинення вогню, встановлене 22 липня 2020 року на умовах, які українські військові визнали недієздатними і нездійсненними, тільки підтвердило готовність Зеленського до співпраці.

Проте, за якої б то не було комбінації причин, Зеленський, схоже, змінив своє ставлення, і це може бути вірно щодо Німеччини і Франції. Тепер відомо, що напередодні грудневого саміту 2019 року Рада національної безпеки і оборони (РНБО) підготувала п’ять сценаріїв виходу з мінського тупика. Хоча сценарії залишаються неопублікованими, вони, можливо, сприяли тому, що Зеленський відчув помітну самовпевненість на саміті.

Ще одна причина – очевидний крен в сторону України з боку двох її нормандських партнерів – Німеччини та Франції. Меркель подала сигнал про перший крок в цьому напрямку, коли підтримала вимогу Зеленського змінити кілька ключових політичних положень Мінських домовленостей під час саміту в грудні 2019 року. 4 березня 2021 року Єрмак оголосив про нову спільну франко-німецьку та українську «дорожню карту» для Мінська, тим самим спростувавши наполегливі вимоги Росії про те, щоб Мінські домовленості виконувалися «як написано».

Чи найменш важлива причина – це прихід адміністрації Байдена. У своєму виступі в Держдепартаменті 4 лютого 2021 року Байден чітко дав зрозуміти Росії, що «дні, коли ми спостерігали за діями Росії … минули». Наскільки ґрунтовно він може надати цьому твердженню практичну реалізацію в той час, коли погляд Вашингтона прикутий до Китаю, – це питання, яке, безсумнівно, задають собі росіяни.

Розрахунки Росії

З огляду на ці фактори, який сценарій подальших подій є найбільш ймовірним? З усіх можливих сценаріїв, анексія Донбасу найменш вірогідна. Якби це сталося, Мінські домовленості, які дуже вигідні для Росії, просто зникли б. Те ж саме і з будь-якою перспективою реінтеграції республік до складу України на умовах Росії. Таким чином, Росія втратить свої прямі засоби впливу на майбутню траєкторію України.

Початок повномасштабних військових операцій, аналогічних подіям 2014-2015 років, також малоймовірний. Цей сценарій наштовхується на три перешкоди. По-перше, як зазначає український експерт Михайло Жірохов, російським військам буде потрібно перетнути урбанізовану зону або природні перешкоди, які забезпечують тільки дві або три точки. До того ж наступаючий сезон бездоріжжя несприятливий для масштабних операцій. По-друге, така операція вимагає сотень танків і великого хвоста дизельних танкерів, які важко приховати. Фоторозвідка військових колон, які йдуть з Ростова на Україну, відповідає локальним боям, але не глибоким проникненням через демаркаційну лінію. По-третє, українська армія при всіх її недоліках – це не армія 2015 року, і вона дасть належний опір.

Локальна ескалація, драматична і руйнівна, що веде до розміщення російських «миротворців» на нинішній демаркаційній лінії, ймовірно, є найбільш реалістичним варіантом. Основна мета такого сценарію – створити «нову реальність» і «переформатувати» динаміку в регіоні. Його перевага полягає в збереженні існуючого територіального устрою, принаймні, зовні, але в той же час він дозволить відновити військові дії, «в будь-який момент вигідний для Москви». Проте, для цього потрібен переконливий привід, іншими словами, українська атака (хоча б «відплата», до якої Кравчук закликав з 4 березня 2021 року). Ймовірна мета поточної повзучої ескалації – спровокувати саме таку «провокацію».