«Відсутність Одіссея: нові виклики та перспективи в сучасних адаптаціях класики»

Ноланівський Одіссей весь час реагує на те, що відбувається. Гомерівський Одіссей, навпаки, завжди діє. Всю історію втілює зоряний каст, помітно нерівний і за якістю виконання, і за обсягом сценарію. Метт Деймон — дуже хороший актор, який на диво рідко знімався у військовому кіно. Але тут перед ім’ям його Одіссея зовсім не хочеться поставити незмінний гомерівський епітет — «хитромудрий». Його герой — скоріше черговий полковник, якому залишилося провести останніх бійців через невідомі землі до дружини, яка чекає вдома. Якщо замінити хітон на форму, а корабель на бронетранспортер, зміниться на диво мало. І проблема не у грі Деймона. Він дуже переконливо грає героя зовсім іншого жанру. І зовсім іншої історії.

Його вірні Еврілох (Хімеш Патель) та Евмей (Джон Легуізамо) зіграли чудово, зробивши історію настільки правдоподібною, наскільки це було можливо.

Антигерою Антіною (Роберт Паттінсон) сценаристи вигадали альтернативну біографію з молодшим братом та іншими подробицями, яка лише марно займає екранний час. Паттінсону цілком вистачає акторського діапазону, щоб зробити свого героя цікавим і без подібних підпорок.

Замість цього фільм міг би приділити цей час самому Одіссею чи його супутникам. Телемаха зіграв Том Холланд. Незважаючи на досить вузьке прочитання сценарію (і на величезний скептицизм автора цих рядків перед переглядом), він переконливий. Його Телемах — саме та негероїчна людина, якій доводиться жити з наслідками рішень, прийнятих задовго до неї. У Афіни (Зендея) та Каліпсо (Шарліз Терон) занадто мало екранного часу, щоб всерйоз говорити про акторську роботу. У Цирцеї (Саманта Мортон) роль помітніша, але й вона зводиться до стрімкого, майже однохвилинного перетворення з запеклої та помстивої жінки на співчутливу тітоньку, готову допомогти по господарству.

У складному «античному» сенсі вийшла одна Пенелопа. Енн Гетевей грає її майже такою ж неоднозначною, якою вона залишається у Гомера. Її Пенелопа одночасно любляча і недовірлива, вразлива і розважлива, терпляча і підступна. Такій жінці віриш, що вона змогла двадцять років утримувати Ітаку самим своїм розумом. І тим прикріше виглядає фінал, де сценарій раптом забуває про все це і змушує її виголошувати сентиментальну тираду над чоловіком, який буквально доповзає до неї, утиканий списами та стрілами.

Чи йти на фільм? Так, якщо не розраховувати на багато що й просто захотіти на три години зануритися в атмосферу «Одіссеї» — нехай навіть без її головного героя.

Фінал — найгірше, що є у фільмі. За волею сценаристів Пенелопа мріє поплисти кудись далеко, і Нолан виконує це бажання. Царська пара залишає розорену Ітаку, неприбраний після бійні палац та двадцятирічного Телемаха розбиратися з усім цим самостійно, і відпливає в захід сонця.

Але саме цього Одіссей у Гомера робити не повинен. Заради відповіді на запитання «як повернутися на Ітаку» він спускається в Аїд до Тіресія. Віщун велить йому спочатку повернутися додому, принести жертви Посейдону і лише потім, через роки, взяти весло і піти вглиб материка — туди, де люди не знають моря і приймуть весло за лопату. Там встромити він повинен весло в землю. Тоді його провина перед богом буде спокутувана.

Нолан закінчує фільм точно протилежним чином. Його Одіссей знову обирає море. І тим самим перекреслює не просто епізод поеми, а весь сенс довгого повернення додому, роблячи сюжет ретроспективно безглуздим. Тому що дім — це мета та відповідь на головне питання поеми — навіщо взагалі було повертатися.