Світ

Перемога Путіна в Нагірному Карабасі викликала переполох в Україні

Росія змогла розширити свою військову присутність на пострадянському просторі, не зустрівши істотного спротиву країн Заходу, а це у свою чергу, значно посилює ризик появи російських «миротворців» на Донбасі

Президент Росії Володимир Путін, здається, здобув впевнену перемогу у Нагірному Карабасі, яка може змінити геополітичний баланс на усьому пострадянському просторі на його користь. Через вигідний для Кремля мир між Азербайджаном та Вірменією, Путін зумів значно розширити військову присутність Росії у стратегічно важливому регіоні Південного Кавказу. І особливо важливо підкреслити, що зробив він це без жодного спротиву Заходу. Це неконтрольоване просування Росії повинно викликати переполох в таких пострадянських країнах, як Україна, Білорусь та Молдова.

Про це йдеться в аналітичній публікації Андерса Аслунда, старшого наукового співробітника Атлантичної ради у Вашингтоні на сторінках Atlantic Council, – повідомляє 1NEWS з посиланням на Foreign Ukraine.

Головний урок, який потрібно винести з мирного врегулювання між Азербайджаном та Вірменією полягає у тому, що світом керує військова сила. За лічені тижні застосування військової сили принесло такий результат, якого не вдалось досягнути впродовж десятиліть інструментами дипломатії. Єдиними двома важливими гравцями в регіоні Південного Кавказу є Росія й Туреччина. Сполучені Штати – у відпустці, а Євросоюз – це паперовий тигр без армії.

Війна між Вірменією та Азербайджаном була одним із чотирьох заморожених конфліктів, які спалахнули під час розпаду СРСР. Йосип Сталін підготував ґрунт для цих військових дій декілька десятиліть тому, коли передав Азербайджану етнічно вірменьску автономну територію Нагірного Карабаху (дослівно означає «чорний гірський сад»). Метою цього рішення було потурання конфронтації між вірменами та азербайджанцями і стримування його.

Етнічний конфлікт спалахнув у 1988 році і зрештою він перетворився у повномасштабну війну між двома молодими незалежними державами на руїнах Радянської імперії. Війна була призупинена ненадійною домовленістю про припинення вогню у 1994 році, коли вірменські війська контролювали не лише Нагірний Карабах, але сім інших прилеглих районів Азербайджану, змусивши близько мільйона азербайджанців втікати.

Організація з безпеки та співробітництва у Європі (ОБСЄ) повинна була вирішити цей конфлікт дипломатичним шляхом. Вона сформувала так звану Мінську групу, співголовами якої стали Росія, США та Франція. Такий формат зберігся, але не приніс реальних проривів. Тим часом, кровопролитні бої надалі періодично спалахували вздовж лінії фронту ледь замороженого конфлікту, не роблячи істотних зрушень у військовому балансі.

На думку більшості сторонніх спостерігачів, вірмени, які мали чисельну та військову перевагу, зазнали поразки. Азербайджан набагато більший за Вірменію, і приблизно з 2000 року отримує велику фінансову вигоду від нафтових родовищ. Також він має могутнього союзника в особі Туреччини, яка межує з Вірменією й тримає кордон на замку. Це несприятливе становище викликало заклики до Вірменії шукати стійке врегулювання, яке б дозволило країні утримати Нагірний Карабах, поступившсь при цьому іншими азербайджанськими територіями.

Вірменія також не мала жодних очевидних причин для окупації усіх приналежних їй азербайджанських земель за межами Нагірного Карабаху. У Вірменії розташована російська воєнна база та є оборонний пакт з Росією, який поширюється лише на міжнародно визнану територію Вірменії.

Тому завжди напрошувався закономірний висновок про те, що рано чи пізно Азербайджан скористається своєю військовою перевагою, щоб завдати важкого удару по Вірменії й повернути свої території. 27 вересня 2020 року Азербайджан завдав такої атаки. Оснащений новими турецькими та ізраїльськими безпілотниками, він без проблем здолав оборону Вірменії. Азербайджанські війська впевнено просунулись і 9 листопада 2020 року взяли штурмом древнє місто-фортецю Шуша у Нагірному Карабасі. Вірменська армія наблизилась до абсолютного фіаско.

Після низки попередніх дипломатичних ініціатив, Путін рішуче втрутився у цей конфлікт, мабуть, за погодженням з Туреччиною. Він разом з прем’єр-міністром Вірменії Ніколом Пашиняном та президентом Азербайджану Ільхамом Алієвим підписали спільну заяву про припинення бойових дій.

Таким чином, Азербайджан повернув собі території, які втратив у 1994 році та здобув транспортне сполучення через Вірменію з азербайджанським районом Нахічевань і з територіальної точки зору таке врегулювання може виявитись міцним.

Путін пообіцяв розгорнути миротворчий контингент у складі 1960 військових зі стрілецькою зброєю, 90 БТРів, 380 інших одиниць військової техніки, який нестиме службу вздовж лінії дотику у Нагірному Карабасі та охоронятиме Лачинський коридор протягом 5 років. А вірменські збройні сили покинуть ці території.

Російські спецпризначенці, які воювали на Донбасі, почали прибувати у Вірменію на транспортних літаках ІЛ-76. Відправивши їх в якості миротворців, Путін зробив Вірменію ще більше залежною від Росії. І це дуже добре корелює із зовнішньополітичною метою Росії у пострадянській країні.

Прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян прийшов до влади, внаслідок демократичного повстання у 2018 році і ніколи не був фаворитом Путіна, який хворіє алергією на революції і віддає перевагу клептократичним можновладцям. Відмовившись напередодні надати Вірменії військову підтримку, Путін зробив Пашиняна своєрідним ліліпутом в цій ситуації.

Розлючені вірменьскі націоналісти штурмували урядові установи у Єревані після укладення такого перемир’я, але Пашинян просто не бачив кращої альтернативи, аніж погодитись на це приниження. А Москва тепер отримує велике задоволення від споглядання за дискредитованим та зганьбленим поборником пострадянської демократії.

Президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоґан вийшов переможцем з цього конфлікту, а єдиними впливовими міжнародними гравцями стали Росія й Туреччина. Туреччина рішуче підтримала Азербайджан, а Путін провів консультації з Ердоґаном, хоча угода про припинення вогню не передбачає активного залучення Туреччини у так званий миротворчий процес. Роль посередника у конфлікті тут належить Росії, навіть якщо це не прописано у декларації.

Тим часом, Мінська група, ОБСЄ, США, Франція та Європейський Союз втратили свою вагу в цьому регіоні. Сполучені Штати виглядають особливо кумедними, оскільки 23 жовтня 2020 року міністри закордонних справ Азербайджану та Вірменії перебували з візитом у Вашинґтоні. Зустрічались там із державним секретарем США Майком Помпео, але один одного не бачили і жодної угоди не підписували.

Характер азербайджано-вірменського конфлікту віддзеркалює мінливу міжнародну ситуацію. Сполучені Штати, схоже, відійшли від міжнародних справ, Євросоюз не має військової потуги, а Захід загалом є відчужений від Туреччини. Це надало чудовий шанс авторитарним правителям в особі Путіна та Ердоґана перехопити геополітичну ініціативу. Справді, нещодавні події на Південному Кавказі нагадують вислів канцлера Німеччини Отто фон Бісмарка у ХІХ сторіччі: «Великі проблеми сьогодення вирішуються не промовами й рішеннями більшості, а залізом й кров’ю».

З геополітичної точки зору, найважливішим підсумком цього конфлікту є поява значної військової присутності Росії у Нагірному Карабасі. Російські «миротворчі» місії уже знаходяться на території трьох пострадянських регіонів із замороженим військовим конфліктом – в Придністров’ї, Абхазії та Південній Осетії.

Пасивність Заходу під час конфлікту у Нагірному Карабасі викликала переполох в Україні, адже Росія змогла розширити свою військову присутність в межах колишньої Радянської імперії, не зустрівши істотного спротиву. А це у свою чергу, значно посилює ризик появи російських «миротворців» на Донбасі.

Back to top button