Волинський нацгвардієць загинув від ворожого дрона: родичі дізналися про війну лише з його слів
Ще один день став скорботним для Ковельської громади, яка попрощалася з нацгвардійцем Якимовичем Володимиром, водієм автомобільної роти автотранспортного батальйону. Володимир після школи почав заробляти на життя: працював на будівництвах, їздив на заробітки за кордон. А ще — закінчив водійські курси. Життєвий шлях Володимира не був легким. Доля не раз випробовувала його на міцність, але всі ці труднощі лише загартували його характер, який повною мірою проявився на війні, повідомив мер Ковеля Ігор Чайка.
Володимир хоч і не був добровольцем, але він із тієї когорти чоловіків, які розуміли, що прийде їхній час захищати країну. 17 лютого 2026 року Володимира мобілізували. Він поповнив лави 20-ї бригади оперативного призначення Національної гвардії України «Любарт».
Його цивільні навички водія та природна сміливість знайшли своє застосування на фронті. Володимир служив водієм, але фактично був оператором наземного роботизованого транспортного засобу, яким доставляв на позиції спорядження та провізію. А головне — рятував життя важкопоранених побратимів, евакуюючи їх з-під ворожого вогню.
Неохоче розповідав рідним про війну. Але часто ділився відео, які вони з побратимами знімали під час поїздок на бойові завдання. Фільмував спустошені та знищені ворогом міста і села.
3 вересня Володимир зателефонував сестрі Ірині, привітавши її та свого племінника Сергія з 25-річчям. Щира розмова виявилася останньою… Наступного дня сім’я дізналася страшну звістку: саме 3 вересня, у день народження племінника, життя Володимира обірвалося.
Під час виконання чергового завдання група потрапила під удар ворожих безпілотників. Володимир Якимович загинув 3 вересня 2026 року. Сталось це поблизу населеного пункту Бокове Покровського району на Донеччині.
Раніше повідомляли, що на війні поліг водій-електрик з Львівщини Юрій Ковток, сиротами залишилися двоє дітей.
Чи можемо ми, нарешті, почати більш серйозно ставитися до того, що відбувається на фронті? Скільки ще життів має бути втрачено, щоб ми згадали про тих, хто за нас бореться, і надали їм достойну підтримку? Сумно усвідомлювати, що родичі дізнаються про війну лише з розповідей своїх близьких.
От так, тепер навіть дрони стають новинами. Інколи думаю, може, треба просто в каскадному режимі виводити на новини, щоб не пропускати такі моменти. Сподіваюсь, хоч цієї історії стане уроком.
Це жахливо! Як можна так безвідповідально ставитися до життя наших героїв?! Чому рідні дізнаються про війну тільки з його слів? Скільки ще таких трагедій потрібно, щоб хтось зрозумів, що людям треба більше підтримки і уваги?!
Чи дійсно ми готові приймати реальність війни, коли наші герої гинуть, а родичі дізнаються про це лише з їхніх слів? Чи не варто вже на часі змінити підходи до інформації?