На Вінниччині загинув доброволець, який пішов до війська в перші дні війни
На вічний спочинок «на щиті» повернувся на Вінниччину ще один український захисник — воїн Богдан Моцний з Томашполя, який понад два роки перебував в статусі безвісти зниклих. Під звуки метронома люди схилили голови, вшановуючи того, хто віддав найдорожче — власне життя. Бійцю навіки 39 років.
Богдан навчався у Вінницькому ПТУ, здобув фах майстер з ремонту телерадіоапаратури. Паралельно закінчив водійські курси. Згодом відкрив майже усі категорії на керування різними видами автотранспорту. Професія водія в подальшому житті стала його улюбленою справою. Закінчивши навчання, Богдан сім років працював водієм за кордоном. Повернувшись на Україну влаштувався працювати перевізником на одне з логістичних автопідприємств міста Біла Церква. Потім деякий час трудився водієм вантажного автомобіля. Був одружений, виховував сина Владислава.
З перших днів повномасштабного вторгнення Богдан добровольцем пішов до військкомату, пройшов ВЛК і став чекати на повістку. На початку літа 2022 року чоловік долучився до лав Збройних Сил України. Служив у званні старший солдат за спеціальністю водій у 118 окремій механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України, яка тримає оборону на Запорізькому напрямку. З честю виконував усі поставлені бойові задачі.
За сумлінне виконання службових обов’язків воїна відзначено Грамотою та медаллю «Ветеран війни» від командування військової частини.
На початку березня 2024 року зв’язок з Богданом обірвався. Понад два роки родина жила у страшній невідомості. Лише у 2026 році за результатами експертизи ДНК було встановлено, що український захисник поліг смертю хоробрих під час виконання бойового завдання 9 березня 2024 року в районі населеного пункту Роботине Пологівського району Запорізької області.
Мужнього українського оборонця поховали на Алеї Слави нового Томашпільського кладовища.
Сумно, що такі новини знову і знову нас травмують. Загинув, бо вирішив захищати свою землю, а в результаті залишив після себе лише біль. Чи справді наші жертви щось змінюють? Відчуття безвиході…
Як можна так безсоромно знущатися над нашими героями?! Цей хлопець віддав своє життя за нас, а ми що? Не можемо навіть гідно вшанувати пам’ять! Це просто жах! Скільки ще має статися, щоб ми нарешті зрозуміли ціну чесності і відваги?!
От і знову, наші герої йдуть, а ми залишаємося тут, у своїй рутині. Скільки ще потрібно втрат, щоб зрозуміти, що це не просто новини, а реальність, яка стосується кожного з нас? Сумно, гірко і страшно… Сльози не допоможуть, а слова здаються такими безсиллями. Тільки радість у дусі “вічного героя” на максималках… Трохи сарказму, але факт залишається фактом: ціна такої відваги — непідйомна.