На Покровському напрямку загинув молодий військовий з Вінниччини, який обрав службу країні з юних років
Гайсинська громада була огорнена невимовним смутком. Містяни, затамувавши подих і схиливши голови, на колінах зустрічали та прощалися із своїм захисником — 25-річним старшим солдатом Владиславом Бойком. Молодий, сповнений мрій та сил, він віддав найдорожче — власне життя, аби над нашою землею був мир.
«Владислав закінчив Вінницьке училище на рятівника, — повідомили у міській раді. — Він був не просто найстаршим із дев’яти дітей у своїй великій родині — він був її надійним плечем, сонячним променем, справжньою опорою для матері, бабусі та молодшої малечі, для яких завжди залишався найтурботливішим братом. Його серце палало любов’ю до Батьківщини. У досить юному віці пов’язав своє життя із військовою службою».
Маючи за плечима загартування в АТО/ООС, Владислав не зміг залишатися осторонь, коли ворог сунув із війною з півночі. У червні 2022 року він добровольцем пішов на фронт. Як стрілець-снайпер легендарної 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади, він проходив крізь пекло найгарячіших точок Донеччини, відбиваючи люті атаки ворога.
26 листопада 2024 року поблизу Лисівки, що на Покровському напрямку, герой прийняв свій останній, найважчий бій…
Довгі, пекучі, болісні майже два роки родина жила між вірою та розпачем — Владислав вважався безвісти зниклим. Щодня рідні молилися за диво, та вересень 2026 року приніс страшну звістку: експертиза ДНК остаточно й безжально підтвердила загибель воїна. Надія згасла, залишивши по собі невимовний біль.
Поховали Владислава Бойка на Алеї слави кладовища міста Гайсин з усіма військовими почестями.
Чи можемо ми нарешті зрозуміти, яка ціна свободи та миру? Така трагедія нагадує, що справжніх героїв не вистачає, а нам потрібно цінувати їхній внесок і пам’ятати про всіх, хто за нас бореться. Чи варто більше уваги приділяти підтримці наших військових?
Скільки ще молодих життів забере ця війна, поки влада так і не знайде способу вирішити конфлікт? Чи справді ми готові платити таку ціну за “мир”?
Сумно і болісно. Що може бути гірше, ніж втратити молоде життя, яке ще було попереду? Цей хлопець обрав захищати нашу країну, і тепер його мрії закінчилися так рано. Дуже важливо пам’ятати про таких героїв, про їхню відвагу і самопожертву. На жаль, війна забирає найкращих. Сподіваюсь, ми зможемо зробити все можливе, щоб їхня жертва не була марною.
Чому ми продовжуємо втрачати найкращих серед нас? Цей юнак, який виріс на наших очах, віддав своє життя за країну, а ми все ще не можемо забезпечити елементарні умови для наших військових? Коли ж це нарешті зміниться?