Маріуполець Петро Супрун: «Чотири роки в полоні, де історія РФ викликала страх і відчай»

Маріуполець Петро Супрун провів у російському полоні чотири роки та шістнадцять днів. Увесь цей час про нього майже не було звісток. Чи живий він, його дружина Анна дізнавалася через випадкових людей, чиї родичі або знайомі пройшли через полон. Чому росіяни не давали Петрові можливості навіть написати дружині листа, він пояснює одним словом: «Азов».

«Те, що я був на „Азовсталі“, вирішувало все. Росіяни ненавидять „азовців“, ставлення до нас у полоні, м’яко кажучи, особливе. Це й фізичні, й психологічні знущання, що відбувалися постійно», — говорить Петро.

У липні 2022 року Петро Супрун, перебуваючи в полоні, пережив теракт в Оленівці — організоване росіянами масове вбивство українських військовополонених внаслідок вибухів та пожежі в колонії. Тоді було вбито щонайменше 53 українських полонених, ще понад 130 було поранено.

Про те, як йому вдалося вижити, про чотири роки у полоні та про те, що допомогло не зламатися психологічно, Петро Супрун розповів в інтерв’ю «ФАКТАМ» незабаром після довгоочікуваного обміну. Розмова нашого журналіста відбулася з Петром та його дружиною Анною, яка всі ці роки боролася за визволення чоловіка та за кілька тижнів до обміну звернулася до «ФАКТІВ» по допомогу.

«На „Азовсталі“ деякі хлопці наклали на себе руки»

Офіційно до батальйону «Азов» Петро Супрун приєднався вже під час повномасштабної війни. До цього він кілька років допомагав «Азову» як волонтер. У Маріуполі Петра багато хто знав як звукооператора міської філармонії, без роботи якого не обходився жоден міський захід — концерт, фестиваль чи виступи відомих політиків. Під час одного з таких заходів він і познайомився з бійцями батальйону «Азов».

— Ще у 2018 році я запропонував їм свою допомогу, — розповідає «ФАКТАМ» Петро. — І коли почалося повномасштабне вторгнення, був поряд. Дружину Аню з донькою Поліною, якій на той момент було шість років, вивіз до батька Ані в село неподалік Маріуполя (пізніше виявилося, що це теж було не найкращим місцем для евакуації), а сам повернувся до хлопців. У Маріуполі я під обстрілами розвозив людям воду, їжу та ліки, допомагав «Азову», коли їм щось було потрібно. У результаті мені запропонували офіційно приєднатися до батальйону. Я це зробив, тож на „Азовсталі“, коли росіяни взяли нас у кільце, вже був у статусі бійця батальйону «Азов». Нас тоді доєдналося до «Азова» таким чином двоє: я і Олександр Куранов, який досі перебуває у полоні.

— Страшні 82 дні на „Азовсталі“ в умовах повного оточення, без достатньої кількості їжі та води, під бомбардуваннями — що допомогло вам пережити цей період? Чи залишалася надія?

— Залишалася, але, на жаль, не в усіх. Деякі хлопці наклали на себе руки. Був один хлопець, який вистрілив собі в обличчя. Куля вибила йому лобову частину, але він не одразу загинув і перед смертю казав, що хоче жити… Не в усіх була короткоствольна зброя — деякі шукали щось, за допомогою чого можна було б швидко вчинити суїцид. Але це не моя історія. Я відчував, що зі мною Бог, відчував молитви дружини, доньки, мами — це те, що допомагало мені триматися.

— Коли у травні 2022-го «азовців» взяли у полон, була надія, що за три-чотири місяці їх обміняють, — розповідає «ФАКТАМ» дружина Петра Анна Супрун. — Те саме мені казав чоловік у наших листуваннях: мовляв, не переживай, через пару місяців буду вдома. На той момент із Петром ще був зв’язок.

— Ви справді у це вірили чи просто заспокоювали дружину? — запитую у Петра.

— Частково вірив, частково це справді було для Ані. Хотілося вірити у краще — точно не в те, що замість чотирьох місяців це будуть чотири роки полону. За ці роки я побував у трьох місцях: в Оленівці, Таганрозі, а потім у Кізелі Пермського краю рф. Перші місяці був зв’язок — міг навіть зателефонувати, потім — писати дружині повідомлення з телефону товариша. Щоб Аня знала, що це я, згадував деталі з нашого життя, які не міг знати ніхто сторонній. Наприклад, доньку Поліну ми хрестили як Пелагею. Або писав: «Моя Кхалісі». У „Грі престолів“ кхал Дрого так називав свою кохану, і я так раніше називав Аню. Говорив їй: „Моя Кхалісі, люблю тебе від землі до місяця і назад“.

— Наші кодові фрази допомагали переконатися в тому, що пише мені справді чоловік, — каже Анна. — Подзвонити Петру вдалося лише один раз — у червні 2022-го, наступного дня після річниці нашого весілля. Ми домовилися в один час щодня дивитися на небо й шукати Велику Ведмедицю. Тому що коли ми одночасно на неї дивимося, то ніби пов’язані одне з одним, хоч як би далеко не були. Я навіть купила собі обручку з двома ведмедицями, яку постійно гладила і практично стерла… А потім трапився теракт в Оленівці — і після цього повідомлення від Петра більше не приходили.

Читайте також: «Ті, хто вижив, виповзли на дорогу. І на цій дорозі лежали»: сповідь медика, що пережив теракт в Оленівці

Першу добу після трагедії в Оленівці Анна називає найстрашнішою у своєму житті. Тоді стало відомо, що внаслідок пожежі в колонії загинули десятки українських полонених, а від самого Петра не було жодних звісток.

«Я заборонив собі думати про сім’ю»

— Того вечора я вже ліг спати, — розповідає про події страшної ночі Петро. — Ми вже звикли до нескінченних прильотів та пострілів, але тут мене розбудив запах гару, палаючої плоті — запам’ятаю його на все життя. Ми з хлопцями вийшли з барака на вулицю й побачили, що решта бараків горять. Наш уцілів лише тому, що був далеко. Клуби диму, стогін, крики… Люди горіли живцем. Пам’ятаю крик хлопця — він був десь у вогні й кричав не своїм голосом, мабуть, понад годину: ніхто не міг до нього дістатися. Окупанти особливо й не поспішали на допомогу. Вони потім лише забрали кілька людей, яким ще можна було допомогти: тих, хто був у важчому стані, розподілили по лікарнях, тих, хто постраждав менше, — у штрафні ізолятори.

— Тільки за добу до мене дійшла інформація, що Петро вижив, — каже Анна. — Але після того не було жодного дзвінка й жодного повідомлення. Ускладнювало ситуацію ще й те, що Петро, по суті, не військовий — він волонтер, який на паперах приєднався до «Азова», вже будучи на „Азовсталі“. І в мене, на відміну від дружин полонених військовослужбовців, не було можливості зв’язатися з його командуванням. Не було ні командира, ні військової частини, де б про нього щось знали, бо насправді він цивільний. Доводилося по крихтах збирати інформацію з різних джерел. Надію на те, що Петро живий, давали розповіді очевидців — людей, яких протягом цих років обміняли та які розповідали, що перетиналися з моїм чоловіком у якомусь із місць, де його утримували.

— Близько двох років я був повністю ізольований від будь-якої інформації, — розповідає Петро. — Росіяни казали, що нас усі покинули, ми нікому не потрібні, а України вже немає, її територію розділили між росією та Польщею. Так вони намагалися нас зламати. Більш-менш правдива інформація почала доходити лише тоді, коли до нас перевели полонених з інших СІЗО — деякі з них мали зв’язок із родичами, і ми хоч щось дізналися.